Сільвана Де Марі - Останній ельф

Вони зайшли до міської брами в супроводі алебардників. То виявилося найдивовижніше, найнеймовірніше місце, яке маленький ельф будь-коли міг уявити. Люди були скрізь: великі й малі, чоловіки й жінки, озброєні й беззбройні, в одежі всіх можливих кольорів.

Було шумно й гамірно. Здавалося, тут кожен щось продає. Перепічки, кукурудзу, яблука, каструлі, дрова, дошки на меблі. Серед натовпу скрізь вешталися кумедні птахи: великі, грубі, із крилами надто маленькими, щоб літати; вони знай торочили свою чудернацьку скоромовку, у якій раз у раз повторювалося «ко-ко-ко».

Алебардники відвели їх у саме середмістя, на майдан, де стояло щось на кшталт намету, обвішаного багряною та золотою тканиною, яка створювала дивне враження гігантської колиски. Усередині цього намету був якийсь чоловік, з ніг до голови загорнутий у білі гаптовані шати, — так що він теж скидався на велетенське сповите немовля.

Як з’ясувалося, цей чоловік відгукується на дивне ім’я Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, — не таке красиве ім’я, як Йоршкрунскваркйолнерстрінк, але теж нічогеньке.

Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель запитав, як їх звати, скільки їм років, чим вони займаються та що взагалі вміють, а головне, нащо прийшли в Даліґар, не будучи його мешканцями, родичами чи гостями городян або принаймні людьми, яких ті раді вітати у своєму місті.

Мисливець відповів, що їм нема діла ні до Даліґара, ні до його мешканців з їхніми родичами, гостями та іншими, кого тут раді бачити, і все, чого вони хотіли б, — це забратися чимскоріш із Даліґара та суміжних земель і прямувати далі своєю дорогою.

Виглядало, що Суддю-управителя-Даліґара-й-суміжних-земель прикро вразила ця відповідь. Він спохмурнів, а юрба навколо несхвально загула. Неввічливо казати кому-небудь, що тобі не до вподоби його дім, — пояснювала колись бабуся.

Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель зауважив, що коли їм не подобається Даліґар з його мешканцями, їхніми родичами, гостями та іншими людьми, яких тут раді бачити, то їм варто було б лишатися в себе вдома, хай де цей їхній дім знаходиться, і цим вони заощадили б дозорцям чимало труду, пов’язаного з їхнім виявленням, затриманням і допитом, а йому, Судді-управителю-Даліґара-й-суміжних-земель, — чимало клопоту, пов’язаного з тим, щоб зустрітися з ними, вчинити над ними суд, засудити їх і вигнати з міста, не кажучи вже про державний злочин, який вони скоїли, та шкоду, яку вони у своєму дикунстві заподіяли громаді, зламавши аж дві гілки та видерши з коренем чотири кущі папороті.

Юрба схвально загула. У цю мить знову поряснішав дощ, і це нітрохи не покращило загального настрою.

Їх засуджено до грошової кари в три мідні монети, — а це, за чистою випадковістю, було саме стільки, скільки вони мали, — та конфіскації всієї знайденої в них зброї та залізних куль для жару. Зате їм залишили собаку.

— Що ж, — пробурмотіла жінка, коли вони вже трохи відійшли, — могло бути гірше.

— Куди вже гірше? — не погодився мисливець.

У цю мить його світлість Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель почав розглядати наступну справу.

Позивачем була жінка, яка скаржилася, що чийсь віз переїхав її пташину — одне з тих кумедних створінь, що бігали скрізь із криками «ко-ко-ко» і, як з’ясувалося, називалися курками. Жінка тримала мертву курку в руках, і було видно, як безвольно метляється куряча голівка на зламаній шиї. Коли жінка проходила повз Сайру, з-під сірої вовняної хустки вистромилася маленька ручка в жовтому рукаві, яка торкнулася пальчиком м’якого пір’я на зламаній шийці. Обвисла шия курки зненацька випросталася, а сама птаха поволі розплющила очі.

Після цього здійнявся страшенний гармидер: курка видерлася жінці з рук і кинулася навтьоки, серед юрби залунало перелякане «ельф, ельф», люди залементували й забігали, зіштовхуючись одне з одним, а троє подорожніх опинилися в щільному кільці алебардників, що приставили свою зброю простісінько їм до горла.

— Ну ось, — мовила жінка, — тепер ще гірше.

Після воскресіння курки обстановка зробилася справді напруженою.

Цим разом Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель говорив уже безпосередньо з Йоршкрунскваркйолнерстрінком. Утім, Суддя видався малому людиною привітною й приємною, та й ім’я він мав нівроку гарне. Мисливець, ясна річ, повівся трохи грубо, коли говорив із Суддею. Не годиться казати комусь, що його місто — таке собі й тобі тут не подобається. Це неввічливо. Так не робиться.

— То ти ельф, — суворо мовив Суддя.

Він вимовляв слова повільно, врочистим і рішучим тоном. На слові «ельф» його язик іще більше сповільнився, так що воно розпалося на окремі звуки: «Е-ль-фф». Кожен звук падав у занімілий натовп, наче камінь у воду.

— Він ще тільки ельфеня, — сказав мисливець.

— Зовсім маленький, — додала жінка.

— Нещодавно народжений, — задоволено уточнив малий. Він хотів, щоб люди знали: у нього теж гарне ім’я — Йоршкрунскваркйолнерстрінк, а тому відрекомендувався й злегка вклонився.

— Перед судом заборонено відригувати, — мовив суддя, нахмурившись. — Крім того, я, Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, забороняю тобі брехати. — Промовляючи ці останні слова, Суддя підвівся на ноги з іще поважнішим виглядом, ніж дотепер.

Малий ельф був спантеличений. Ельфи не можуть сказати нічого іншого, крім того, що в них у голові. Ну, можна бовкнути якусь дурничку задля ввічливості: наприклад, що зрозумів, коли нічого не зрозуміло, бо ж ставитися до дурних як до дурних було б геть невиховано. Але на цьому й усе. Що в голові, те й на вустах. Спантеличення змінилося розчаруванням. Цей чоловік, що має таке гарне ім’я, виявився не меншим диваком за інших.

— Я вимагаю, щоб ти звертався до мене з належною пошаною.

Яке ж оте ввічливе звертання? Маленький ельф почав нервувати.

— Придурок!

Ні, щось не те.

— Ваша придурносте! — може, так краще?

— Тихо! — заволав суддя до натовпу, що вибухнув сміхом. — Ти повинен титулувати мене Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель, — додав він, звертаючись до ельфа.

— Звісно! Звісно! — з готовністю запевнив малий, розпливаючись в усмішці від вуха до вуха. — Суддя-управитель-Даліґара-й-суміжних-земель — це прекрасне ім’я. Так можна було назвати й нашого собаку! — додав він радісно.

Юрба вже розвеселилася не на жарт. Один старий мало не захлинувся сміхом, а котрийсь із вояків упустив алебарду собі на ногу. Все це тільки підлило оливи у вогонь загальних веселощів. Заразившись цим настроєм, малий теж почав сміятися: люди такі прекрасні, коли сміються.

Єдиний, хто зберігав серйозність, — то був Суддя:

— Відповідай, — звелів він малому. — Ти знаєш цього чоловіка й цю жінку?

— Так, — рішуче заявив малий.

— Крім тяжкого злочину — переховувати ельфа, і ще тяжчого — обманом привести ельфа в наше благословенне місто, чи мають вони на совісті інші провини?

— Та-а-а-к. Цей чоловік їсть трупи, мабуть, з розмарином, а потім продає за гроші здерті з них шкури, а жінка продала свою матір і старших… ні, молодших… е-е-е… так, спершу молодших братів, хоча я добре вже не