Карін Альвтеґен - Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен

Розділ п’ятий

— Погасіть свої вогні, Вартові! — почулося з глибини тунелю. — Гесата ібелас Вальгерраль. Міера халез орелем.

Лінус озирнувся. Його переслідувачі здавалися не менш здивованими за нього.

Хтось допоміг йому підвестися. Від постаті ширилося мерехтливе світло, але це напевно була людина — босонога, у яскравому старомодному одязі. Довге волосся такого самого кольору, як і в Лінуса, тільки майорить, ніби на вітрі.

Людина коротко всміхнулася хлопцеві.

Лінус мало не знепритомнів.

Це було обличчя Ліннеї. Або майже Ліннеї. З живим і розумним поглядом очей, що світилися у темряві.

Один із Вартових кинув у них зеленим полум’ям. Лінус схопив загадкову постать й хотів відтягти вбік, але на свій подив навіть не зміг зрушити її з місця. Зате вона легко відсунула його й виставила вперед руку. Вогненна куля згасла, так і не долетівши до них. Вона клацнула пальцями — і ліхтарі вибухнули. Вартові моторошно завили, коли зелене полум’я розтеклося по їхніх довгих плащах.

Схожа на Ліннею постать повела рукою, ніби гукаючи когось до себе, і весь вогонь зібрався в її долоні. Полум’я тріщало і пульсувало. Вартові відповзли назад. Їхні плащі тліли. Наступної миті дівчина кинула вогонь під стелю — і він вибухнув з гучним гуркотом.

Лінус прикрив руками голову й подумав, що тепер уже точно його засипле камінням. Але, розплющивши очі, побачив, що тунель завалило з обох боків, а з-за кам’яних насипів чулися стогони Вартових.

Хлопець глянув на свою рятівницю і знову побачив її усмішку.

— Хто ти? — спитав.

Він не міг на неї надивитися. Усе своє життя Лінус так хотів, щоб ці очі дивилися на нього — і справді його бачили! Він не зміг стримати сліз.

— Я — Ліонора. І невдовзі все тобі поясню, обіцяю.

Вона витерла йому сльози. Лінус не міг прийти до тями.

— Нам треба йти звідси, — сказала Ліонора й вийняла шматок червоної крейди з маленької сумочки — на її плетеному шкіряному поясі висіло кілька таких. Лінус мовчки спостерігав, як вона малює крейдою коло на стіні. Спершу нічого не відбувалося, але за якусь мить камінні плити в колі почали обертатися, перетворилися на справжній вихор і врешті стали отвором у стіні. Дивина — звідти лилося сонячне світло.

«Звичайно. Чому ні?» — подумав Лінус і зрозумів, що за цю ніч він уже перевищив свою дозу здивування.

— Проходь сюди, — мовила Ліонора й ступила в отвір. — Тільки не торкайся країв — вони гострі, як лезо.

Отвір вивів їх до якихось стародавніх руїн. Напівзруйновані кам’яні стіни вкриті квітучими рослинами. Крізь порожні віконні пройми видно ліс. Високі дерева простягли свої гілки над розвалищем, і сонячні промені золотили їхнє листя.

Лінус притулився спиною до стіни й сповз на землю. Він лише почув, як отвір знов затягнувся.

Ліонора пильно подивилася на нього.

— Ти поранений? — присіла вона до хлопця.

Він похитав головою.

— Хто ти? Чому так схожа на мою сестру?

— Бо я — твоя сестра, Лінусе.

Звідки вона знає, як його звати?

— Ні, це неправда! — розлютився він. — Моя сестра лежить у своєму ліжку в Тракеборгу! Вона не розмовляє!

— Частина мене справді там лежить, так і є.

Вона змовкла, ніби підбираючи потрібні слова.

Лінус здивовано витріщився на неї.

— Що це означає?

— Друга частина мене тут, — вона обвела довкола рукою і вказала на себе.

Лінус повільно покрутив головою. Думки плуталися, він не міг нічого зрозуміти.

— Що тут відбувається? — затулив він обличчя долонями. — Тут щось не так. Ти брешеш!

— Що? — налякано вигукнула вона. — Хіба я колись тобі брехала?

— Ні, ми раніше не говорили!

Лінус відчув, що йому бракне повітря. Ліонора сіла поруч і поклала руку йому на коліно.

— Заспокойся, — лагідно мовила вона. — Слухай, я можу тобі довести. Та книжка, що ти мені читаєш, — ми зупинилися на чотирнадцятому розділі. Якраз на тому місці, де йшлося про тролячий скарб.

Лінус не знав, що сказати.

— Запитай мене, про що захочеш, — запропонувала вона. — Про маму й тата, про мій візочок, про те, що є в нас удома, в нашій квартирі. Будь-що питай. Наприклад, я знаю, що ти колупаєшся у носі, коли думаєш, що ніхто не бачить.

Він глянув на неї і побачив ніби самого себе. Сумнівів не залишалося: вони — близнюки.

— То й мене тут теж половина? — зрештою запитав він.

Ліонора усміхнулася — вона явно зраділа, що він їй повірив.

— Ні. Лише мене. Власне, я сама не знаю, чому перебуваю одночасно в двох світах.

Дівчинка змовкла й про щось замислилася. Видно було, що вона зажурена. Досить довго Ліонора сиділа мовчки, а коли знову заговорила, голос її тремтів:

— Знав би ти, як довго я хотіла поговорити з тобою!..

Лінус ураз відчув, як потроху затихають його неспокій, відчуття провини, невтамоване бажання поговорити з Ліннеєю. Тепер він урешті-решт знав, що вона його чула і розуміла.

— Я знаю, що мати таку сестру нелегко, — потупилася вона. — Розумію, як важко мамі стільки часу витрачати на мене. І що тато…

— Та все гаразд, — автоматично промовив Лінус. Як завжди, коли заходило про це і він хотів припинити неприємну розмову.

Ліонора обдарувала його кривою посмішкою.

— От тепер ти брешеш.

Лінус зібрався заперечити, але потім зрозумів, що це правда. Іноді мати таку сестру було дуже важко. Просто в цьому не можна зізнаватися. Навіть собі…

— Я знаю, що через мою хворобу мама нещасна, — Ліннея зітхнула, і далі дивлячись на свої коліна. — Так важко не мати змоги її навіть втішити… І я бачу, як ти щосили намагаєшся зробити її щасливою.

Лінус не міг нічого сказати. Він так довго сумував, і тепер весь його сум зібрався в горлі величезним клубком. І коли на очі знову навернулися сльози, хлопчик просто розплакався.

Ліонора підняла камінець і поклала йому в долоню.

— Дякую тобі, що