Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

— Так.

— Тоді підведися, — сказав він. Я послухалася, відчуваючи, що вперше в житті займаю правильну позицію.

— Твоє ім’я означає «вітер», — мовив він далі. — І я хочу, щоб ти рухався, як він, — без ліні й невпевненості. Якщо працюєш на мене, то працюєш на повну силу.

Його звали майстер Ван, а червоний будинок з арахісовим дахом був його школою каліграфії.

Ми вдвох зайшли всередину. Світло просочувалось у клас крізь затінені вікна, лишаючи білі смуги на дерев’яній підлозі. У кімнаті стояло двадцять парт, на кожній з яких був пензлик, щось схоже на чорнильницю, довгі згортки рисового паперу й інше невідоме мені приладдя.

По стінах прямо зі стелі й аж до підлоги спадали гобелени, всіяні чорними ієрогліфами. Помпезні й витіюваті, вони застигли в танці. Здавалося, ніби їх втілили на папері якісь вищі сили.

Навпроти класу за ширмою розташовувалися особисті покої майстра Вана. Ми пройшли повз них не зупиняючись. У кінці була невеличка комірчина, заповнена припасами, зайвими чорнильницями й сувоями рисового паперу. Тут мала спати я.

— Заняття починаються, коли сонце досягне зеніту, і закінчуються з настанням сутінок, — сказав мені майстер Ван, шукаючи в комірчині мітлу. — Ти щодня підмітатимеш сходи і дворик до та після уроків. Решту часу можеш робити що хочеш, але затям: хоч де будеш, усі твої вчинки кидатимуть тінь на мою школу.

Він знайшов мітлу й тицьнув її мені в руки. Держак був таким товстим, що я ледь могла обхопити його своїми пальцями. Я намагалася приховати це від майстра Вана, щоб не втратити через це роботу. Він повернувся й повів мене через задній вихід у вимощений бруківкою дворик. У центрі кожної кам’яної плитки було викарбувано китайський ієрогліф. Посеред двору був фонтан з двома драконами, які обвивалися навколо чотирьох горщиків. Навколо фонтана — невеличкий город. З глибокою тугою я згадала свою бабусю, та потім прогнала спогади геть. Треба було зосередитися.

— Не пропусти жодного каменя, — сказав майстер Ван. — Як ти уважно підмітив, школа каліграфії повинна відбивати красу, яку створюють у її стінах, та мати презентабельний зовнішній вигляд.

Я кивнула й навіть не поцікавилась ані чому він так запустив подвір’я, ні чому провисає дах кольору арахісу. Майстер говорив так, ніби кожне його слово було остаточним, і мені цього було достатньо.

Сонце вже було високо в небі, заливаючи світлом внутрішній дворик.

— Заняття от-от почнуться, Фене, — сказав він. — Ти знаєш, де маєш бути, хлопче з умілими руками.

Я відчула, що маю вклонитися, і попрямувала до парадних сходів з мітлою в руках. Над головою пливло сонце. Навколо все було прекрасним: день, квіти, ієрогліфи, бруківка. Та все одно я не заперечувала б, якби пішов дощ.

* * *

Наступного ранку я зробила все, як мені наказали. Прокинулася вдосвіта, дістала з шафи мітлу й вийшла на шкільне подвір’я. Я робила по три змахи на кожній сходинці й дивилася, як пил здіймається в ранкове повітря, нагадуючи мені, як мама струшувала борошно зі своїх долонь. Коли я повернулась усередину, то побачила біля своїх покоїв миску з кашею та листям гірчиці.

Учнями майстра Вана були лише чоловіки. Вони зайшли у школу прямою колоною, а їхні рухи були такими точними, ніби вони відтворювали ті самі ієрогліфи, які писали. Виструнчені, суворі, слухняні, вони опустилися на коліна біля своїх парт, засукали рукави й чекали на вчителя.

— Доброго ранку, класе, — сказав він, увійшовши.

— Доброго ранку, майстре, — відповіли учні в один голос.

— Хтось сьогодні дивився на схід сонця? — спокійно запитав він.

— Ні, майстре, — прогуділи вони в унісон.

— Прошу вас зробити це завтра. І післязавтра. І надалі щодня, — сказав майстер Ван. — І тоді колись ви збагнете, як ієрогліфи, які ви малюєте, можуть заповнити весь світ.

Учні мовчали, а я була зачарованою. Причина крилася не тільки в тому, як він говорив — плавно, немов лілія, що плине на ставку, — а й у тому, що саме казав. Я не зрозуміла, що майстер мав тоді на увазі, але точно знала, що якщо хтось і може допомогти мені розібратися в житті, то лише він.

Відтоді я заприсяглася вибороти собі місце у школі майстра Вана. Щодня було одне й те саме: вранці я підмітала подвір’я, а коли сходило сонце, проковтувала миску з кашею та маленьке блюдце з овочами, тинялася коридором і спостерігала, як заходять учні. Я заздрила їхній безтурботності, адже вони мали дім, з якого йшли та до якого поверталися.

Удень я ходила в центр міста. Харчі майстра Вана були злиденними та скромними — я не встигала насититися, як їжа вже закінчувалась. Я хотіла м’яса, та понад усе сумувала за рибою на пару, яка в моєму дитинстві завжди була на столі. Мені страшенно хотілося люмінесцентних креветок з соусом із імбиру, часнику та ягід глоду. З батьками та бабусею трапеза завжди була святом, а для майстра Вана — лише завданням, яке треба виконати, перш ніж братися за важливі справи. «Голод — це добре, — сказав він мені, коли я вперше попросила ще рису. — Він дає митцю змогу зосередитися». Більше добавки я не просила.

Саме голод день за днем гнав мене в центр міста. Мені кортіло проковтнути все: булочки, тістечка з кунжутом, тягнуту локшину, незрозумілу мову іноземців і насичений, їдкий запах океану. «Ось воно, місто, яке любили батьки», — подумала. Я могла б з’їсти всю їжу з прилавків, проковтнути всі дерев’яні балки, на яких трималися будинки, і все одно жадала б іще. Відчуття новизни. Можливостей. Голод був не тільки в моєму животі, а й у серці, і я знала, що колись він мною заволодіє. Але не зараз. Не зараз.

Після обіду я поверталась у школу й тинялась у дворику, запам’ятовуючи ієрогліфи на бруківці під ногами. Іноді студенти кидали на подвір’я недоїдені яблука. Коли була гарна погода й майстер Ван відчиняв вікна, я підслуховувала уроки, захоплюючись його впевненим тенором.

На цих заняттях я почула, що пензлик, плитка сухої туші, папір і чорнильний камінь[15] називали чотирма скарбами робочого кабінету. Дізналася, що художник мусив не лише писати правильні мазки в належному порядку, а й підтримувати рівновагу, щоб ієрогліф вийшов каліграфічним.

«Каліграфія, — часто повторював майстер Ван, — це