Брюс Кемерон - Шлях додому

Жінку я знала. Це вона залізла під будинок того дня, коли я зустріла Лукаса. Я помахала хвостом до двох нових людей, тішачись, що бачу їх. Як багато тут було людей!

– Привіт, Одрі, – поздоровкався Лукас.

– Привіт, Лукасе.

Я хотіла підійти ближче до жінки, яку, як я зрозуміла, звали Одрі, але вона зі своїм другом не дійшла до нас. Світло промайнуло обличчям Лукаса й зупинилося на землі перед отвором до лігва.

До них поспішив чоловік з димно-м’ясним запахом. Його кроки були важкими, і він розмахував руками, наче жбурляв іграшку для собаки.

– Гей! Тут не можна знімати.

Одрі підійшла ближче до чоловіка зі штукою на плечі.

– Ми знімаємо вас, бо ви зносите будинок, у якому живуть безпритульні коти!

Димно-м’ясний чоловік похитав головою.

– Тут вже немає ніяких котів!

Я напружилася – Мама-Кішка! Вона на мить зупинилася біля краю отвору, оцінюючи ситуацію, а потім вискочила з нього, промчала повз нас і зникла в кущах із заднього боку огорожі. Забувши про повідець, я спробувала погнатися за нею, але різко зупинилася. Розчарована, я сіла й заскавчала.

– Зняв це? – Одрі запитала свого друга.

– Зняв, – відповів чоловік зі штукою на плечі.

– То немає ніяких котів? – запитав Лукас у димно-м’ясного чоловіка.

– Я хочу, щоб ви заарештували цих людей, – заволав чоловік до людей у чорному одязі.

– Вони стоять на тротуарі, – спокійно зазначив чоловік у темному одязі. – Це законом не заборонено.

– Ми нікого не збираємося арештовувати за зйомку, – додала жінка із запахом двох собак. – А ви справді нам сказали, що тут більше немає котів.

– Я зі служби порятунку тварин, – озвалася Одрі зі свого місця. – Ми вже зателефонували до комісії з будівництва. Вони відкликають дозвіл на знесення через наявність бездомних котів. Офіцери, якщо він знесе цей будинок, це буде незаконно.

– Це неможливо, – глумливо промовив димно-м’ясний чоловік. – Вони не працюють так швидко. Вони так швидко навіть на кляті телефонні дзвінки не відповідають.

– Відповідають, коли телефонує членкиня нашої ради директорів. Вона представниця округу, – відповіла Одрі.

Двоє людей у темному одязі переглянулися.

– Це не наші повноваження, – сказав чоловік.

– Але ж ви бачили кішку. Захист тварин і є вашими повноваженнями, – заперечила Одрі.

Я не розуміла, чому жінка не підходить, а вона й далі стояла біля припаркованих автівок. Я хотіла, щоб вона погралася з нами!

– Поки всі тут стоять, я втрачаю гроші! Очікую, що поліція все ж таки виконає свою роботу і прожене цих людей під три чорти! – гнівно промовив чоловік з димним і м’ясним запахом.

Люди в темному одязі з предметами на поясі й були поліцією. Чоловік і жінка напружилися.

– Сер, – звернулася жінка до Лукаса, – приберіть, будь ласка, собаку і відійдіть на тротуар.

– Ні, якщо він збирається повалити будинок на купку безпорадних котів, – уперто відповів Лукас.

– Господи Ісусе! – крикнув димно-м’ясний чоловік.

Пара в темному одязі переглянулася.

– Лукасе, якщо мені знову доведеться вас просити, то я надягну на вас наручники й посаджу на заднє сидіння нашої машини, – сказала поліцейська.

Якусь мить Лукас стояв мовчки, а потім ми разом підійшли до Одрі, щоб вона могла погладити мене. Я була така рада її бачити! А ще тішилася, що поліцейські й димно-м’ясний чоловік пішли за нами, аби ми всі могли бути разом.

Димно-м’ясний чоловік глибоко вдихнув.

– Тут було кілька десятків котів, але тепер немає. Кішка, яку ми щойно бачили, могла просто прийти перевіри ти, що там усередині, та це не означає, що вона живе тут.

– Я бачу її щодня, – сказав їм Лукас. На вітрі затріпотів клаптик паперу і пролетів повз мене. Я рвонулася, щоб упіймати його, але повідець потягнув мене назад. – Вона справді тут живе. І ще кілька котів.

– Щодо решти котів. До якого притулку ви їх відвезли? Я ніде не можу їх знайти, – уїдливо запитала Одрі.

– Так, ну, по-перше, офіцери, цей тип, Лукас, порізав мені огорожу. Він підгодовував котів! А по-друге, вона має рацію: ми залучили сторонню фірму, щоб гуманним шляхом виловити їх. Я не знаю, що зробили з котами. Мабуть, усім знайшли гарну домівку.

– Тобто він підгодовував котів, яких, за вашими словами, тут тепер немає. – Жінка в темному одязі кивнула.

Усі якусь мить стояли мовчки. Я позіхнула.

– Гей, Ґантере! – гукнув один із запилених чоловіків. – Менді на зв’язку. Вона каже, що це стосовно твого дозволу.

Зрештою більшість людей поїхала. Одрі присіла й погралася зі мною у рідкій траві, а її друг пішов покласти ту штуку зі світлом назад у машину.

– З’явитися з телекамерою – це геніально, – сказав Лукас.

Одрі засміялася.

– Це сталося випадково. Я возила свого брата містом, поки він знімав відеоролик. Він навчається в кіношколі Колорадського університету в Боулдері. Коли твоя мама зателефонувала, ми одразу поїхали сюди й вирішили, що непогана ідея видати все так, наче ми з якогось інформаційного каналу. – Вона підняла мене й поцілувала в ніс, а я лизнула її у відповідь. – Яка ж ти лапочка. – Одрі поставила мене на землю.

– Її звати Белла.

Почувши своє ім’я, я подивилася на Лукаса.

– Белла! – радісно вимовила Одрі. Я сперлася лапами на її коліна, намагаючись дістати до її обличчя. – Ти будеш такою великою собачкою, коли виростеш!

– Гм, Одрі? – Лукас трохи відкашлявся, і я підвела погляд, відчувши, як він напружується. Одрі усміхнулася йому. – Я подумав, що було б чудово, якби ми з тобою почали зустрічатися. І ти дивись, Белла згодна.

– О, – Одрі різко підвелася. Я підійшла до Лукаса, щоб напасти на його взуття. – Це мило, Лукасе. Але я щойно з’їхалася зі своїм хлопцем. Це доволі серйозно. Тобто у нас усе серйозно.

– Ясно. Зрозумів.

– Агов, Одрі! Можемо їхати? Я хочу потрапити до Ґолдена до заходу сонця, – гукнув чоловік з вікна машини. Сонна, я позіхнула й розвалилася на траві, подумавши, що саме час подрімати. Заплющила очі й не відкривала їх, коли Лукас узяв мене на руки.

Пізніше я гралася з Лукасом на м’якій підлозі у великій кімнаті, яку вони називають вітальнею. Він тягнув шнурок, а я стрибала на нього і втікала разом з ним. Шнурок вислизав з моєї пащі, і Лукас, сміючись, знову протягував його по підлозі, щоб я могла нападати. Я була така щаслива, що він поруч, так раділа його сміхові, що могла б усю ніч гратися в цю гру.

У двері постукали, і Лукас на якусь мить завмер, а потім пішов до дверей. Я попрямувала за ним.