Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький

постулятом, імперативом та ірраціональною спонукою, яка вимагає свого вияву та свого здійснення.

Тодішня українська молодь, як видно з повище змальованого її ідейно-духового життя, багато читала і вчилась, багато слухала та багато знала з історії різних народів та з сучасности, зокрема про визвольну боротьбу різних поневолених народів. Вона усвідомила собі та вірила, що тільки власною силою та на основі власного рішення волі народи здобувають свою самостійність, та що для гарних очей чи для гарних пісень ніхто ні кому ще не подарував волі. Вслід за тим мусіла молодь приступити до реалізації цих внутрішніх національно-визвольних емоцій – у формі творення і розбудови власних мілітарних організацій, яких завданням мала бути боротьба за незалежну державність.

Справа створення військової організації не перерішувала ще питання про обставини, серед яких мала бути здійснена мета мілітарного руху, а саме: час, засоби, союзники, тактика, політична програма і т. ін. Рішальним і першорадного значення є факт, що ініціятори і творці цієї організації розуміли, що її треба творити власними силами, у власнім інтересі, без чужих спонук, та що її треба творити негайно, вже сьогодні, не ждучи на ніяку пригожу коньюнктуру, ані корисну міжнародну конфігурацію.

Ідея збройної боротьби і українське громадянство

Коли восени 1912 року довше напруження у політичних відносинах на Балканському півострові – привело до воєнного конфлікту між Болгарією, Сербією, Грецією і Чорногорою з одного, а Туреччиною з другого боку, – а внаслідок цього постало міждержавне напруження та воєнна гарячка в цілій Европі, – тоді вже ідея української самостійної державности, як певна реальна політична ідея, непозбавлена грунту і можливости свойого здійснення – почала актуалізуватися та ставати популярнішою. Визвольна війна балканських народів проти турецької неволі, яка через свою довговікову героїчну традицію викликала живі симпатії по стороні усіх поневолених народів, – після її переможного закінчення та повного визволення болгарів, сербів і греків – скріпила загальну віру в збройні, визвольні змагання проти усяких гнобителів та довір'я у власні сили поневолених народів.

А коли після закінчення Балканської війни почала Росія снувати свої політичні інтриги серед балканських народів, щоб закріпити на Балкані своє імперіялістичне становище, продовжуючи свою стару московську месіяністичну мрію про здобуття Дарданеллів та Константинополя і доступу до Адріятики, – тоді остаточно захиталась політична рівновага в Европі. Почалась воєнна гарячка, нагле скріплення зброєнь та мобілізація військ. Із Галичини відійшли на сербську границю цілий ряд змобілізованих полків. Австро-російська війна, а вслід за тим загальна европейська війна, висіли на волоску. Зокрема в Галичині запанувала напружена атмосфера серед українського громадянства. Можливість війни з Росією поставила перед очі українського народу на цілий ріст зовсім актуальну тепер проблему визволення України в зв'язку з евентуальною зміною карти Европи та утворення самостійної держави. З другого боку всі освідомили собі безпосередню небезпеку для галицьких українців – попасти під панування Росії.

Усім мусіло бути ясне, що війна між Австрією і Росією буде вестись на українській території, а по обох сторонах фронту будуть стояти проти себе та кривавитись за чужі інтереси в арміях займанницьких держав сини одного українського народу. Також не було сумніву, що ця війна безумовно приведе до зміни політичної констеляції на Сході Европи та видвигне українську проблему як актуальну справу міжнародного значення.

Заіснувала отже тверда альтернатива перед українською політичною думкою, яку треба було негайно розв'язати і вирішити, а саме: чи у цій війні мають українці бути пасивними обсерваторами великих подій та як льояльні громадяни своїх держав мають залишити свою долю в руках Відня і Петербурга; або: чи українці, як зріла і свідома своєї мети нація, мають узяти в цій війні активну участь, як окрема незалежна політична і збройна сила, щоб у той спосіб самому рішати про свою історичну долю. Повища альтернатива, а зокрема зовсім нова визвольно-мілітарна ідея самостійної активної участи в війні із власною збройною силою під прапором української незалежности, – застала ширші кола українського суспільства досить неприготованими до одностайної відповіді. Тут думка українського громадянства була неодностайна і нерішуча.

І на це зложились свої природні причини. Десятками літ привикли народи Европи у своєму політичному мисленні до довголітньої стабілізації міждержавних відносин у світі, яких рівновагу ніщо не захитувало, а всі взаємні спірні проблеми полагоджувано мирно, дипломатичним шляхом. Зокрема вся політика галицьких українців та інших народів в Австрії, весь час стояла під знаком загального миру в Европі. Ніяка українська політична партія, ні ніхто із політичних діячів – не старались видвигати і актуалізувати української справи у міжнародному аспекті. Навіть теоретично ніхто цієї проблеми не обробляв. У 1912 році це було зовсім нове питання. Тому, що в минулому не грозили ніякі міжнародні воєнні конфлікти, то зовсім ясне, що ніхто із відповідальних політиків і політичних партій не мав потреби, ні обов'язку розв'язувати питання, яке становище мають зайняти українці на випадок війни. З цею справою зустрілась українська політична думка перший раз щойно восени 1912 року, як з певною актуальною і реальною проблемою.

З другого боку, як знаємо, вся політична діяльність проводу галицьких українців обмежувалась дотепер тільки до боротьби за інтереси нашого народу в межах Австрії та в своїй практичній діяльності керувалась повною льояльністю до австрійської держави, де в порівнянні з положенням російських українців – були великі можливості національного розвитку. І ця опортуністична ментальність та парляментарні і законні методи національної боротьби не допускали в тім часі думки про можливість і потребу організації та сепаратного діяння української політики та української збройної сили – на випадок конфлікту з Росією. Так думала більшість українського громадянства під австрійською займанщиною. Воно було переконане, що після виграної війни, Австрія без нашої окремої участи в тій же війні, у власному інтересі, на основі тільки самого об'єктивного стану справи – розв'яже позитивно цілість української проблеми. Воно жило надією, що після корисного закінчення війни, будуть автоматично створені основи української самостійности, а українці як австрійські громадяни, своєю жертвою крови в рядах австрійської армії, зовсім достаточно оправдають свої національно-політичні постуляти.

Також не без значення для настроїв і думок українського громадянства в роках 1912-1914 – був факт, що традиція нашої боротьби за державність і зв'язаний з тим дух військовости та розуміння ваги збройної боротьби нації – були в нашому суспільстві надто слабі – хоч би у порівнянні з поляками, які ще в живій