Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Хлопець за кермом мовчав і уважно дивився на дорогу. Мені дуже зручно було спостерігати його чіткий профіль: прямий ніс, худі щоки, білявий чуб, у надвечірньому світлі я могла розрізнити кожну волосинку. Тонка шия стирчала з комірця розстебнутої сорочки й надавала йому зовсім хлопчачого вигляду, дарма що він був такий височенний. Ян трошки скидався на Жана-Батіста Ле Марруа, мого дідуся, коли той був у його віці,— принаймні якщо судити зі старої дідусевої фотографії. Було в ньому щось дитяче і трохи вразливе, зовсім не властиве нашому спокійному й упевненому Гійомові. З усього видно було, що Ян уже зазнав горя в житті.

— Це, мабуть, добре діло — бути внучкою капітана Ле Марруа? — спитав мій супутник, не повертаючи голови.

Я глянула на нього, не зовсім розуміючи, що він хоче цим сказати.

— О, моє діло — це, власне, колеж.

— А в якому ви класі?

— У другому, передостанньому.

— Другий «А»? Другий «Б»? Чи загальноосвітній? Справді, цей хлопець раз у раз дивував мене.

— Латину чи математику вивчаєте? — знову спитав.

— Латинь… Я навіть вожу з собою отой паршивий підручник — треба приготувати на завтра твір.

— Кого?

— О! Вергілія. Вірші! Він голосно розсміявся:

— Здається, поезія не дуже вам до смаку!

— Ненавиджу латинські вірші.

— А який саме уривок? З «Енеїди»? Чи, може, «Буколіки»?

— А вас це так цікавить? — трохи зухвало й не дуже привітно мовила я. — Не турбуйтеся. Ця книжиця лежить у мене в сумці, на велосипеді…

— Без жартів — вона з вами?

— Я взяла її з собою, бо мала добрий намір написати переказ, сидячи десь на схилі гори… Та так нічого й не зробила.

— А хочете, я допоможу вам?

— Але ж…

— Правда, правда, я охоче допоможу…

Він загальмував, зупинив машину край дороги і стрибнув на землю. Я чула, як він заліз у кузов, знайшов мій велосипед, розкрив одну дорожню сумку, другу… Потім знову сів за кермо поруч зі мною й подав мені книжку. Я розгорнула її на потрібній сторінці.

— Оце! — сказала без особливого ентузіазму.

Я б воліла розмовляти з моїм випадковим супутником про що завгодно, тільки не про розлуку Мелібе з рідним краєм.

Але Ян поклав книжку на кермо і, схилившись над сторінкою, почав читати:

— Не meae, felix quondam pecus, ite capellae.

Я скоса дивилася на високого худорлявого хлопця. З того, як вільно він читав, було видно, що текст йому добре знайомий, і я вже не приховувала свого подиву.

— Ви вчили латинь? — спитала я.

— Можливо, — відповів Ян, не відриваючи очей од книжки. Потім незворушно-спокійно почав перекладати фразу: — «Ідіть же, мої маленькі кізки, моє єдинеє добро, колись така щаслива отара. Я не побачу вас більше ніколи…» Коли б це в прозі, то ось тут сказали б: In antro viridi 1. Але для ритму Вергілій пише: In viridi antro… А «domosa» 2— це який відмінок?

1 У зеленій печері.

2 Ручний, свійський.

— Називний? Чи, може, орудний? — навмання бовкнула я, бо думала зараз не про латинські відмінки, а зовсім про інше.

— Орудний. Ходімо далі: «Carmine nulla canam». Де тут дієслово?

— Canam, — «я співатиму».

— Добре. Отже, «Я не проспіваю жодної пісні». Або: «Прощайте, мої пісні», — так буде краще.

— А я ніколи так не перекладала! — вигукнула я. — Як це гарно звучить. Набагато краще, ніж у мене!

— Ну, гаразд, подивимося, що можна зробити з цією фразою: «те pascente, capellae» і так далі… «Я, супроводжуючи отару, кізки, не пастиму вже вас…» Негарно, правда? А доброю нашою мовою це можна сказати, приміром, так: «Ні, мої кізоньки любі, я вже не пастиму вас, не бачитиму, як смакуєте ви квітучою дерезою чи гірким верболозом…»

Цей хлопець цілком полонив мене. Ніколи доти латинська мова не здавалася мені такою логічною, багатою, такою живою, милозвучною і досконалою, як досконала архітектура середньовічного собору.

— Латинь, — задумливо мовив Ян, підводячи голову, — латинь починаєш розуміти й любити не зразу, а вже згодом, після гімназії, як станеш бакалавром… Ну, перекладемо останню фразу. Дивіться, її ніби написано про цю годину і цей пейзаж. «Ось вдалині здіймаються димки над дахами хатин, і з гірських верховин падають довгі тіні…»

Крізь вітрове скло я дивилася, як ховається за Булонські горби сонце. Ще не зовсім посутеніло, і в цю надвечірню годину стільки невимовної краси було розлито навколо! Купаючись у блискучому промінні, що світило просто у скло кабіни, я тішилася в глибині душі незвичністю цієї картини: німа безлюдна сільська дорога, машина на узбіччі, на траві, порожевілій від призахідного сонця, а в кабіні пліч-о-пліч — учениця передостаннього класу колежу і молодий шофер, знавець латинської поезії!

Та ось Ян підвівся, обтрусився. Закрив книжку і подав мені.

— Ну, добре, дякую! Це страшенно потішило мене, справді.

Він увімкнув мотор. Машина повільно рушила. Я все-таки наважилася спитати супутника:

— Яне… Як це ви знаєте… так добре?

— Латинь? — Він засміявся, на мить одірвався від керма і підняв руки. — Якщо в лівій кишені в мене лежить шоферське посвідчення, то уявіть, що в правій — диплом бакалавра!

Я замислилась, дивлячись, як миготять уздовж дороги й залишаються позаду стрункі тополі.

— То невже ж оце й є ваше покликання — перевозити мішки з борошном?

Чи збагну я колись, що промайнуло тоді в його бистрому скісному погляді? Може, то був сум, хтозна. У всякому разі, він швидко розвіявся, і хлопець усміхнувся.

— Напевно, покликання! Коли я був хлопчиськом, то цілі ночі