Стівен Кінг - Вовки Кальї: Темна вежа V

«Чуємо тебе добре». Ґерет знову сів, з трохи напруженим виразом обличчя, і нахилився до Воуна Айзенгарта, щось говорячи. До їхньої розмови дослухався ще один власник ранчо, Дієґо Адамс, з уважними й зосередженими чорними очима.

Тепер підвівся наступний дрібний фермер – Бакі Хав’єр. Він мав блискучі блакитні очиці й маленьку голову з підборіддям, неначе скошеним від трикутника еспаньйолки.

– А може, нам на якийсь час піти звідси? Забрати дітей і піти на захід. Аж до західного рукава Великої ріки.

Ця смілива пропозиція викликала хвилину мовчанки – всі думали. Дійти до західного відгалуження Вайє означало майже перетнути відстань, що відділяла їх від Серединного світу… де, як повідомив їм Енді, нещодавно з’явився, а потім знову зник палац із зеленого скла. Мовчанка затяглася, і щойно Тіан зібрався відповісти, як підвівся власник сільської крамниці Ебен Тук. Тіанові стало легше на душі, бо він сподівався мовчати якомога довше. Коли всі висловляться, він розповість їм про те, що залишилося необговореним.

– Ти здурів? – спитав Ебен. – Вовки прийдуть, побачать, що нас нема, і спалять усе к бісовій матері: ферми й ранчо, врожай і комори – усе! Куди ми тоді повернемося?

– А якщо Вовки кинуться слідом за нами? – додав Хорхе Естрада. – Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас і все одно відберуть дітей!

Тепер усі чоловіки вже гучніше висловили свою згоду – стукотом грубих черевиків об соснову підлогу і викриками «Мудро каже!».

– Крім того, – підводячись і притискаючи до грудей своє неосяжне брудне сомбреро, сказав Ніл Фарадей, – вони ніколи не забирають усіх дітей. – Його переляканий голос закликав до здорового глузду. Саме цього Тіан і боявся понад усе. Цього боягузливого фальшивого заклику бути розумними і поміркованими.

Один з манні, молодший і без бороди, презирливо реготнув.

– А один із кожних двох у безпеці! Отже, нічого страшного? Благослови тебе Господь! – Але не встиг він сказати ще щось, як Хенчик своєю вузлуватою рукою стис йому руку вище ліктя. Молодий замовк, але й не схилив голови на знак покори. Його очі горіли, губи стислися у вузеньку білу смужку.

– Я не кажу: нічого страшного, – відповів Ніл. Він почав крутити сомбреро в руках, від чого Тіанові трохи замлоїло. – Але треба бути реалістами, правда ж? Еге. І вони таки не всіх забирають. Приміром, моя донька Джорджина, вона здібна і розумна…

– Ага, а твій син Джордж – великий пустоголовий бовдур, – втрутився Бен Слайтмен. Він був бригадиром робітників у Айзенгарта і не надто поблажливо ставився до йолопів. Знявши окуляри, він витер їх хусткою і знову вмостив на носі. – Я бачив його на східцях перед крамницею Тука, коли їхав сюди. Дуже добре роздивився. Його й кількох таких самих дуроломів.

– Але ж…

– Я знаю, – сказав Слайтмен. – Це тяжке рішення. Деяким пустоголовим справді краще було б померти. – Він помовчав. – Або краще, хай би їх усіх забирали, а не половину.

Під акомпанемент схвальних криків «Мудро каже!» і «Дякуємо!» Бен Слайтмен сів.

– Нам залишають стільки дітей, скільки треба для того, щоб жити, адже так? – сказав дрібний фермер, чиї угіддя розташовувалися на захід від Тіанових, на самому краю Кальї. Луїс Гейкокс (а саме так його звали) говорив повільно, різким голосом. Губи вусаня скривилися в невеселій посмішці. – Ми не вбиватимемо наших дітей, – сказав він, звертаючись до манні. – Нехай за вами, джентльмени, ласка Божа, але я не вірю, що навіть ви на таке спроможні: вбити дітей, коли до цього дійде. А якщо й спроможні, то не всі з вас. Також ми не можемо спакуватися й піти на захід (чи в будь-який інший бік світу), бо змушені залишити тут наші ферми. Вовки неодмінно спалять усі наші садиби і все одно поїдуть за нами, щоб відібрати дітей. Їм потрібні діти, бозна-чому, але потрібні.

– Як не крути, все впирається в одне: майже всі ми фермери. Ми сильні, коли наші руки працюють на землі, й слабкі в усьому іншому. У мене й самого двоє діточок, по чотири рочки їм, і я їх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий віддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму. – Серед чоловіків розлігся гомін згоди. – А що нам ще лишається робити? Я кажу так: розізлити Вовків було б найбільшою нашою помилкою в житті. Звісно, якщо ми не можемо їм опиратися. Якби це було можливо, я б сам став на герць. Але я гадаю, що це неможливо.

З кожним словом, що його промовляв Гейкокс, Тіанове серце стискалося. Цей чоловік руйнував його задуми! О боги й Людино-Ісусе!

Підвівся Вейн Оверголсер – найуспішніший фермер Кальї Брин Стерджис, доказом чого слугувало чимале випнуте черево.

– Послухайте, що я вам скажу.

– Слухаємо, сей, – забурмотіли чоловіки.

– Я скажу вам, що ми маємо робити, – мовив він, обводячи всіх поглядом. – Те, що ми робили завжди, от що. Хтось із вас хоче поговорити про опір Вовкам? Ви що, подуріли, люди добрі? Чим ви збираєтеся воювати? Списами й каменюками, кількома луками й палицями? А може, чотирма древніми іржавими пукалками, як оця? – Він рвучко показав великим пальцем на Айзенгартову рушницю.

– Не кепкуй з моєї рушниці, синку, – попередив Айзенгарт, але його усмішка була сумною.

– Вони прийдуть і заберуть дітей, – сказав Оверголсер, роззираючись. – Не всіх, лише декількох. А потім дадуть нам спокій на ціле покоління або навіть на довше. Так було і раніше, тож я кажу, хай так буде і надалі.

Слухачі несхвально загомоніли, але Оверголсер терпляче чекав.

– Двадцять три чи двадцять чотири роки – не має значення, – сказав він, коли гамір вщух. – Все одно це досить багато часу. Мирного часу. Схоже, ви, люди, дещо призабули, то я нагадаю. По-перше, діти – як врожай. Скільки б їх не було, Господь завжди посилає новий. Я знаю, це звучить жорстоко. Але саме так ми жили та житимемо й далі.

Чекати наступної колективної відповіді Тіан не став. Якщо дозволити цьому зайти надто далеко, в нього не буде шансів переконати їх, що боротьба конче необхідна. Тож він підніс опопанаксове перо догори і проговорив:

– Послухайте, що я скажу! Благаю, слухайте!

– Просимо, сей, – відповіли вони. Оверголсер недовірливо зиркнув на Тіана.

«І правильно, що так дивишся, – подумав фермер. – Бо я вже