Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Але як це трапилося? У неї кращі оцінки, ніж у тебе?

— Ні.

Не можна мати кращих оцінок, мама це чудово знає. Хіба що якийсь кіборг або комп’ютер останнього покоління міг би мати кращі, а не жива людина, для якої оцінки найменш важлива річ на світі. Хіба що ці оцінки одиниці — а людина — це Зося. Але не Клаудія. Ця не пов’язує свого майбутнього з кар’єрою, щурячими перегонами. Вона занадто ледача, тому давно махнула на все рукою. Зрештою, у неї є інші переваги.

— Може, вона більш популярна? Її більше в класі люблять?

«Це вже точно!» — думає собі Зося. Якби батьки дізналися про причини популярності Клаудії, то добряче би здивувалися.

— Ну, так, певне, що так… — каже вона голосно.

— Це, звичайно, поразка після річної праці. Немає ради, із цим треба щось зробити! — хитає головою батько. — Таким не можна легковажити, треба проаналізувати ситуацію, щоб у майбутньому уникнути таких несподіванок.

— Але що саме ти маєш на увазі? — навіть мати не до кінця розуміє, що в цій ситуації ще може зробити Зося.

— Аналіз, тільки прискіпливий аналіз. Папір, ручка — і позаписувати всі свої переваги в одному стовпчику, а вади — в іншому. Побачимо, що вийде. Зроби це на завтра! — сухо наказує батько, звертаючись до Зосиної спини, і виходить до свого кабінету. Жодного тобі: «Мені так шкода, доню» або «Певне, тобі було страшенно прикро?» Навіщо? Адже в житті важливими є тільки факти та їх аналіз, а почуття — зайвий баласт. Від того, що без кінця думатимеш про почуття, нічого не прибуде. Важливо знати, що можна зробити в конкретній ситуації, а не те, як ти в ній почуваєшся. Про почуття нехай пишуть поети, а ти ж не поетеса, правда? Цього ще бракувало!

— Томаше, почекай! — схоплюється мати, нічого не додавши від себе. Зрештою, вони завжди все вирішують одноголосно, ніби завчасу змовилися.

Мати біжить за батьком, а Зося залишається сама на кухні. Якусь хвилину сидить за столом, а тоді встає й починає машинально прибирати після вечері.

Агата дивиться в дзеркало й не бачить, що зробилася страшенно худою. Запалі щоки, темні кола під очима навіть гармоніюють із довгим чорним волоссям, гривкою й майже чорною помадою на вустах. Бліда шкіра теж підходить до образу, який скидається на героїню з фільму жахів. Чорні нігті довершують картину. Більше нічого зробити не можна. Агата задоволено дивиться на власне відображення. Те, що вона із собою зробила, промовляє краще за будь-які слова. Виставила на загал свої плутані чорні думки. Мати її таку ненавидить. Уважає, що донька й досі носить жалобу за батьком і веде свою маленьку особисту війну проти неї й Вальдемара, якого Агата нещодавно відкрито почала називати Гібоном.

Агату це лише смішить. Зрештою, нехай собі думає, що завгодно, вони ніколи не знайдуть спільної мови, шансів — нуль. Мати тільки й чує зневажливе доньчине бурмотіння, і їй самій дедалі менше хочеться про щось розмовляти. Усю увагу вона перенесла на свого улюбленця, маленького Гібончика.

Та хоча стилізація Агати просто бездоганна, вона не любить дівчини в дзеркалі. Уважає її потворною й цілковито впевнена: колись виявиться, що там стоїть хтось зовсім інший, з ким вона випадково помінялася життями. Що частіше сниться їй ота білявка, то більше вона в цьому переконується.

Бо цей сон мусить щось означати.

Треба лише зрозуміти, що саме.

— Староста класу? Це що, жарт? — мати Клаудії сідає на ліжку й відганяє рукою з-перед очей рештки сну.

— Чому? Я серйозно, мене обрали.

— То відразу й шкодуватимуть.

— Ой, мамо-о-о! Вічно ти так! А я думала, що ти зрадієш.

— Я радію, але нічого хорошого з цього не вийде.

— Не каркай!

— Кому вони хотіли підкласти свиню?

— Я вже шкодую, що тобі сказала!

Клаудія надусалася, бо мати зіпсувала їй усю радість. У глибині душі дівчина розуміє, що тут щось не так, хлопці висунули її кандидатуру, щоб втерти носа Зосьці, а може, ще й для того, щоб класна керівничка втямила, що легко їй цього року не буде. Отож, Клаудії не тішитися треба, бо жодної її заслуги в цьому немає. Проте ще зовсім недавно в неї не було ніяких успіхів у школі, хіба що в початковій, тож дівчина будь-що, усупереч логіці, прагне повірити, що це не випадковість.

— Ти моя дитина, — каже мати якось трохи відсторонено. — І я справді радію. Але ж я тебе знаю краще, ніж вони.

— І що з того?!

— Нічого. Просто знаю, що ти їх розчаруєш.

Клаудія розлючена на матір. Бодай цього разу вона могла продемонструвати якийсь ентузіазм! Просто капець. Звідки їй відомо, якою старостою виявиться Клаудія? Хіба вона колись нею була? У неї були якісь шанси себе показати? Хтось у неї повірив? Від неї щось залежало? Ні! Тоді чому мати відразу ставить на ній хреста?

— Це ще чому?

— Бо ти завжди все відкладаєш на потім.

Теж іще! Знайшла аргумент. Хіба це важливо? Може, це вона вдома така, а в школі все буде по-іншому? То й що з того, що до крамниці не пішла чи не прибрала, відразу треба показувати, яка вона нікчема?

Передача обов’язків старости відбулася без будь-яких церемоній вранці наступного дня. Зося принесла до школи загального зошита в клітинку, де був минулорічний список учнів 1-Б й різні нотатки: обсяг обов’язків класного та шкільного самоврядування, графік шкільних подій і статут школи. Нічого не пояснюючи, простягнула його Клаудії на перерві:

— Може, тобі знадобиться, — мовила якось сухо.

— Дяки! — зронила Клаудія й запхнула зошита до торби, навіть не розгорнувши. Не потрібні їй жодні поради чи перестороги. У неї є власний розум, і вона дасть собі раду. Теж мені проблема!