Валерія Володимирівна Полтавець - Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України

"загальних положень закону ще недостатньо для подолання можливого розриву між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи"[54]. Саме для цього законодавець установлює певні межі санкції кримінально-правових норм, які дозволяють суду індивідуалізувати покарання в конкретному випадку, "виходячи з класифікації злочинів, визначеної в ст. 12 КК України, та конкретних особливостей даного злочину і обставин його вчинення (форми вини, мотиву і мети, способу і стадії вчинення злочину, кількості епізодів злочинної діяльності, ролі кожного зі співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характеру і ступеня тяжкості наслідків, які настали)[55], а також особливостей особи винного.

Принцип економії заходів кримінально-правового примусу тісно взаємопов’язаний із принципом гуманізму та принципом справедливості. Цей принцип знайшов відбиття в ч. 2 ст. 65 КК України, де говориться, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Сутність цього принципу полягає в обов’язку суду призначити винному покарання в необхідному, достатньому й водночас мінімальному для досягнення мети покарання обсязі. Правильно зазначає Д.Л. Кругліков: "Якщо можна досягти результату менш суворим покаранням, то суд зобов’язаний призначити саме таку міру покарання"[56]. При цьому, якщо мета покарання може бути досягнута без реального його застосування, то пріоритет повинен надаватися звільненню, а не притягненню до кримінальної відповідальності та покарання, що прямо випливає з вимоги принципу економії заходів примусу.

Проте аналіз судової практики призначення покарання свідчить про поширеність призначення такого виду покарання, як позбавлення волі[57]. За даними Верховного Суду України, до позбавлення волі судами України у 2003 році було засуджено 60983 особи, що становить 30,3 % усіх засуджених. Однією з умов такої тенденції, як уявляється, є те, що в КК з 718 санкцій у 528, або в 73,5 %, передбачено позбавлення волі. До 8915, або на 15,2 %, зменшилася кількість осіб, до яких суди застосували штраф як основне покарання: їх частки складали у 1998 році — 6,0 %; у 1999 році — 3,9 %; у 2000 році — 2,9 %; у 2001 році — 3,1 %; у 2002 році — 5,4 %; у 2003 році — 4,4 %. Суди значно рідше стали призначати покарання у вигляді виправних робіт: у 1998 році — 11,5 %; у 1999 році — 9,8 %; у 2000 році — 7,7 %; у 2001 році — 5,1 %; у 2002 році — 2,3 %; у 2003 році — 1,6 % від усіх засуджених осіб. Незначна кількість осіб, яким суди призначали основне покарання у вигляді громадських робіт (у 2003 році — до 2761 засудженого, або 1,4 %), частково пояснюється тим, що цей вид покарання передбачено лише в 18 статтях КК за злочини невеликої тяжкості. Арешт у 2003 році призначався 1995 засудженим, що на 19,2 % більше від показника попереднього року, або 1,0 % від усіх засуджених. Обмеження волі суди застосували до 3514 осіб, або до 1,7 % від загальної кількості засуджених[58].

Підбиваючи підсумки розгляду проблеми принципів призначення покарання, слід сказати, що вони являють собою систему, елементи якої перебувають у тісному взаємозв’язку. Дотримання цих принципів є гарантією: 1) відповідності кримінального законодавства гуманістичним і демократичним традиціям сучасного цивілізованого суспільства; 2) формування правосвідомості та правової культури громадян і правозастосовників; 3) призначення необхідного й достатнього для досягнення мети покарання; 4) правильного застосування загальних і спеціальних засад призначення покарання.

Незважаючи на таку значну роль принципів призначення покарання, у чинному кримінальному законодавстві України немає такої норми, яка б передбачала сутність і значення цих принципів, їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання. Між тим у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику призначення судами кримінального покарання" № 7 від 24 жовтня 2003 року цьому питанню приділено істотну увагу і чітко визначено, що через загальні засади призначення покарання реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання[59]. Однак ці положення не мають законодавчої сили і є тільки рекомендаційними.

Відсутність же регламентації принципів та їх співвідношення з загальними засадами призначення покарання в чинному кримінальному законодавстві створює певні труднощі для правильного розуміння та реалізації судами на практиці ідей, закладених у ст. 65 КК України. Закріплення цих принципів у законі підкреслювало б обов’язковість їх урахування судами в кожному конкретному випадку призначення покарання.

У зв’язку з цим було б доцільно в КК України в розділі "Призначення покарання" передбачити самостійну статтю "Принципи призначення покарання" або, змінивши назву ст. 65 КК, визначити її як "Принципи та загальні засади призначення покарання", додавши до ч. 1 ст. 65 КК положення такого змісту:

"Суд, призначаючи покарання, повинен керуватися принципами законності, справедливості, гуманізму, індивідуалізації покарання й економії заходів кримінально-правового примусу і загальними засадами призначення покарання".

Саме ця сукупність принципів і повинна забезпечувати