Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

Але який би не був скептик, — варт було його закликати хоч би на одне зібрання «гарних синів», то в цій надхненій атмосфері, в тім каскаді блискучих промов усякий скептицизм мусів би розтоплятися, як віск на вогні. Невже й тоді, вислухавши бурю оплесків товаришів, що їх дожидає (або вони дожидають) після промов гарна, хоч і «скромна» вечеря; вислухавши на повнім ходу ввесь діапазон мелодійного голосу майбутнього світила юриспруденції, голосу, що вмів і гриміти філіпіками проти рутини, і тихим шепотом кликати до боротьби за святе діло; невже й побачивши сльози щасливої матери, що завжди під кінець розкривала свої обійми й з чисто материнською саможертвою говорила: «Забудь мене, мій сину... Забудь, і йди туди, де ти потрібний!»;— Невже й після того всього серце скептика не тріснуло б від жалю й не розтопилося б, як м'яке сало? Ні, він мусів би признати, що дім цей і є, власне, домом з «гарним сином».

От Пашка — так з перших же кроків у цім домі не сумнівалася ані трохи. Вона шила в кімнаті обіч залі й завжди, затаївши дихання, слухала тих гарячих промов і ще гарячіших побажань. Вона все ж прочитала десь колись якусь книжку, і їй хотілося часом світла, ширшого знання, загалом усяких таких зовсім непідходящих річей. А там, за стіною, у залі багато було й світла, й знання, й усього.

І от коли раз «гарний син» зачепив її зі своєї високости, вона наче на небо унеслася, наче вісник далеких незримих світів злинув і торкнувся її своїм крилом, покликав за собою... туди... де світло й свобода, де промінь сонця з місяця промінням сплітається у вінок розкішний над головами великих людей. «Він» розкаже їй усе, що хотілося їй знати. «Він» поведе її за руку до тих зачинених дверей, котрих вона й не бачила ніколи, але знає, що вони існують і криють за собою все прекрасне землі.

Одне тільки дивувало її, що от скільки разів уже вони зустрічаються насамоті, але ще ні разу він не забалакав з нею про ті безсмертні, але мертві для неї питання, що так усе мучили їй душу. Він тільки обіймав її якось негарно, наче за все тіло, та шепотів їй до вуха якісь інші речі. А потім... як це воно сталося — вона й сама не розуміє. От і досі навіть, і тепер все здається їй, що все це — тимчасове, що от сьогодні, власне сьогодні розпочнеться щось інше, і він на її тихий запит не відповість, як завжди — «та про цю матерію ще встигнемо побалакати», а сердечно розкаже... Він же так багато знає!

Але такий день не приходив. Зате прийшов інший — їй виповіли посаду...

Наче в тумані якім ходила вона ввесь час, коли вислухувала той бруд, що матуся «гарного сина» виливала їй на голову; наче в тумані збирала своє лахміттячко, несвідомо взяла від матусі «гарного сина» якийсь жмут з асигнаціями й пішла. Куди Й пощо — не знала.

Крутнула доля за голову. Щось хруснуло, затріщало,—і важкою грудкою впала білошвейка Пашка на своє самітнє ліжко під дахом великого будинку. Оросилася подушка, каміння лягло на серце. Треба було неземної любови, неземної вмілости, щоб, не боячися спричинити біль, підійти до розкритої рани та хоч трохи її загоїти. А на землі, окрім часу, нема таких лікарів.

І тільки один хитрий, прониристий лихвар, мов песик, скористав із чужих сліз і, не ховаючися, не криючися, все приходив до кімнатки під дахом великого будинку та все кликав, подзвонюючи монетами, Пашку перейти трохи нижче до двох гарненьких, заново умебльованих кімнаток.

— Жінко, жінко! Лошатко маємо!

І з тими, радісним та веселим голосом сказаними словами, до хати увійшов селянин. Ростом невеличкий, русявенька борідка на молодім з гарним виразом лиці; з-під брів весело блискотіли добрі очі, рухи були живі, та й взагалі ввесь він був зараз сама радість. Та й не диво. Лоша — це ж майбутній кінь, майбутній робітник, вкладчик, та ще й багатий, до банку домашности. Як же ж не радіти, як же ж тут його утриматися, щоб не нарисувати собі де-кілька фантастичних картин?

І Семен був щасливий. Він навіть анекдоти якісь почав оповідати, щось таке, лиш йому самому зрозуміле: про писареву кобилу та громадський вигін, здається; але його ніхто не слухав, і він знову вийшов надвір до лошати. Вийшов, поглянув догори, довкола — і небо веселе, і хмарки веселі, і весело вітерець дихає, колишучи кінець високого журавля над колодязем. Все радіє. Навіть лоша здається веселеньким, хоч і тремтить на своїх тоненьких, як сірнички, ногах.

— Кінь буде! — гордо подумав Семен, усміхнувся собі в борідку й пішов за соломою.

Спішить, опереджає життя село.

Рано починається робочий день на селі. Ще не встало сонце, а вже скрипнули ворота, випускаючи віз у поле чи до лісу, а вже шумить веретеном безсонна молодиця. І рано розпочинає жити дитина: на умі ще в неї й річка, де би так весело можна поплескатись та збудувати млин, і ліс, де хотілося би ще погойдатися на груші, нахилити ліщину, — а життя вже квапить і жене то овець пасти, то ріллю боронити, снопи класти, вісь підтесувати... Рано, може аж занадто рано на селі робочий день розпочинається.

І Сіренький теж рано розпочав свій робочий важкий день. Спочатку його в полі до борони припрягали, потім на базар чи до церкви на ньому їздили, а далі вже й для важкої роботи почали вживати, хоч він іще й не вирівнявся, не викачався на росистих травах, не