Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

Материні очі, сповнені суму, напливають із темряви…

«Поворожіть мені на долю, ненько…»

Чи то у вухах дзвенить, чи то малий Хальфдан торкається до арфи полонянки Медб…

«Чи згадувала про мене…мама?»

— Що ж ти мовчала, ненько, всі ці роки? Невже я не зрозумів би?

Княжич Вратислав схиляє горду голову:

«Вмирати межи ворогами… Тяжко…»

— Хнельд, він ще живий!

Цей голос, різкий і пронизливий, ріжниться від маячливого шуму в голові.

— Хнельд, переріж мотуз! Стань на діжку!

Тіло Велимирове сповзає на підлогу. Юнак скрикує голосно, ще не вповні отямившись.

— Хнельд, він житиме? Хнельд!

— Не поспішай так, Хальфдане Гаральдссон, — буркотливий старечий голос, — і не горлай на мене, я бо не найманець твого батька. Житиме твій славин, ярл ще не встиг його понівечити.

— Я відчув його муки! Це було дуже боляче, Хнельд! Я аж зомлів… Дурна Мальфріда перелякалась і побігла за батьком.

— Брат відчуває брата, — бурчить Хнельд, — гарний ти хлопець, Хальфдане, але пропадеш межи християнами…

— Помовч, Хнельд, і поможи Велимиру!

— Та зараз… Зараз…

Руянець ледь розплющує очі і здивовано дивиться на стару ягу, що клопочеться над ним. Бабця страшна, обдерта, тхне од неї риб'ячим лоєм, на голові лисяча шапка, це по теплій-то порі. Але очі розумні і ясні насмішкувато зиркають на всі боки.

— Ну, ось, Хальфдане, живий твій приятель… Хе!

— Велимире, ти мене чуєш? — голос хлопця.

— Так… — шепоче руянець.

— Я визволю тебе! Ідти можеш?

— Не зможу йти — то повзтиму! Аби на волю!

Хоробре серце! — хихикає Хнельд, змащуючи рани Велимирові якоюсь смердючою мастю, — в давні часи такі серця сканди* підносили Богам на золотій тарелі. Як не тремтить пожертва на блюді — отже не тремтіла і в грудях…

— Хнельд! — докірливо каже Хальфдан, а яга все хихоче:

— А твій Бог, Хальфдане, не любить хоробрі серця! Йому до смаку смажене людське м'ясо! Ось і цього місяця п'ять чоловік спалили у Гельсінгньорі за наказом єпископа! -

— Не богохульствуй, Хнельд, бо накличеш лиха! — благає хлопець, але яга гмикає єхидно:

— Такий милосердний Бог, як твій, Хальфдане Гаральдссон, не повинен звертати уваги на пасталакання старої баби. І хіба я кажу неправду, і в Данії не приносять вогняні жертви новому Богу? Варто було зрікатися старих…

Кощаві руки яги тим часом роблять свою справу, і біль відступає настільки, що руянець над силу сідає, а потім і встає на хисткі ноги. Хальфдан хапає його за руку:

— Ходімо! Ходімо!

— Моя зброя! — каже Велимир, — де мій меч?

— У батька! Але я його добуду. А зараз ходімо, братику!

Хлопець вигинається і зазирає Велимирові в очі:

— Можна тебе так називати, сину Дивини?

— Ти мені мов побратим тепер, — намагається всміхнутись юнак. Хальфдан виводить його до сусідньої пивниці, а відьма дрібоче за ними, щось буркочучи.

— Де є варта? — питає Велимир.

— Варта надворі, - заспокоює хлопець, — а це — льохи тієї вежі, куди ти йшов з мечем в руках…

— З підземним ходом?

— Так…

— А що з тобою зробить твій батько, хлопче? Він не повірить, що я сам утік.

— Як і дізнається — то не вб'є — пирхає хлопець, — дивись, онде та плита! Хнельд!

Стара підважує костуром камінь, що піддається несподівано легко.

— Там, внизу, стовпчик, і він обертається, — пояснює Хальфдан, — я і сам можу відкрити. А тепер Хнельд поведе тебе, а я принесу твою зброю.

— Ти дуже ризикуєш, — розчулено говорить Велимир, але хлопчина лише пирхає і махає їм рукою.

Довгий шлях підземеллям вимучив Велимира. Масті Хнельд поволі втрачали силу, а хід був такий вузький, що в деяких місцях і справді доводилось повзти. Зрештою, напівзомлілому вже руянцю почувся хлюпіт морських хвиль.

— Вилазь! — каже Хнельд, і юнак над силу протискується в шпарину між камінням. Яга термосить його:

— Вставай! Ходімо!

Замок мріє вдалині похмурим громаддям. А тут — берег затоки, всіяний камінням, поруч — скеляста западина кручі.

— Он туди, нагору.

Лазити по скелях вміє кожен руянець, але Велимир знесилився настільки, що кілька разів ледве не зірвався в море. А стара видряпується поруч з ним як сімнадцятка, та ще й хихоче. Оце хихотіння — останнє, що почув юнак, опинившись в якійсь печерці. Очі знову заслав кривавий туман.

— Е, юначе, ти зовсім хворий, — бурчить яга, — не було мені мороки на старости літ — виходжувати славина з Рюгену…

Велимир її вже не чує. Він спить.

«У лісі конунг ельфів* жив… Тіль-тіль, висока трава. Красуню Керсте він полюбив. Тіль-тіль, висока трава…»

Велимир звільна розплющує очі. Він лежить на розісланих шкурах, нагий, прикритий лише вовняною ковдрою. Опік на грудях акуратно перев'язано шматком полотна, рани від бича змазано тим самим бридким мастилом. Тіло болить і ниє, але терпіти можна. В глибині печерки з завішаними шкірами стінами Хнельд чаклує над вогнищем і наспівує вісу* про нещасливу Керсте, котра покохала князя ельфів.

«Дарую я арфу тобі золоту… Тіль-тіль, висока трава, — бурмоче Хнельд, а від багаття приємно тягне смаженою рибою, — заграй на ній, як потрапиш в біду… Тіль-тіль, висока трава…»

Пісна довга і жалісна. Красуня Керсте народила ельфу сина, і добре жилося їй в Ельфінгеймі, але їй закортіло побачити рідних, і ельф відпустив її додому. А у рідному селі священик наказав спалити і її, і дитя на вогнищі, попередньо охрестивши ельфеня. Бідолашна Керсте ледве встигає вдарити по струнах арфи…

«Ельфи гуляли собі на лугу, — бурмоче Хнельд, — тіль-тіль,