Марія Хіміч - Байстрючка

— Заспокойся, — легковажно кинула. — Якби не було цієї, як ти кажеш, ганьби, не було б мене. Невже ти жалкуєш про мою появу?

— Ні, звичайно, — хмикнула вона: мале-дурне ще…

— Розкажи мені все-все, — попросила я й почала пити чай, закушуючи булкою з варенням, адже маму завжди втішав мій добрий апетит.

У принципі, вона небагато повідала нового, тому що Варварка була чудовим інформатором. Серед усього мене вразило те, що батько після мого народження відвідував маму лише раз, коли мені тільки-тільки виповнилося два рочки.

— А ти тоді говорила мені, малечі, що ось це — твій тато? — поцікавилася з міркувань здорового егоїзму.

— Не пам’ятаю, — чесно зізналася мама, і з її вигляду було зрозуміло, що на ту пору це найменше її хвилювало.

Виявилося, що Назара зовсім не обходило, що його новонароджена донька носила ім’я чужого чоловіка. Як і маму, його влаштовувало, що це не породило лавиноподібну хвилю прикрих пліток. Назар спокійненько пересвідчився, що коханка добре облаштувалася на новому місці проживання, і більше до неї не навідувався. Та й допомагати дочці фінансово зовсім не збирався.

У мене закралася підозра, що на ту пору татових відвідин у Задрипинську в мами хтось з’явився й вона сама з насолодою його відшила якомога подалі, хоч якось угамувавши спрагу помсти. Але запитати таке в неї я б ніколи не наважилася.

Мама заборонила мені й думати про можливу зустріч із братом. Натомість щедро поділилася відомостями про всіх родичів по батьковій лінії. Їх було багато. І, звісно ж, усіх, за її словами, зовсім не турбує моє можливе існування.

Я погодилася з нею. Проте всередині зародився невидимий хробачок, який ворушив мою цікавість і спонукав зустрітися з родичами, насамперед — із братом.

На кухні все стукотіло й бахкало — мама перемкнулася на хатні турботи. Я не стала ворушити її задуманий спохмурнілий настрій — вона занурилася в себе й переглядала кадри минулого.

Разом із фотокарткою зайшла до спальні, яку ділила з сестрою (у своїй кімнаті вона облаштувала швейну майстерню). Увімкнула світло, поставила біля вікна мольберт, на нього — полотно, натягнуте на рамку. Фотокартку не хотілося нікуди ховати, вона ніби кошеня гріла мене. Мені вдалося прикріпити її до свого одягу.

Потім розчинила фарби й підготувала пензлики — мама ніколи не скупилася на добротне художнє начиння для мене, спеціально замовляючи його через пошту; вона розцінювала мої спроби як якусь містерію.

Я вмочила пензлик у жовту фарбу й розпочала. Поволі образ, що засів у моїй голові, отримував матеріальне тіло — це було зображення вагітної, у якої між бровами розквітає здивоване третє око.

Ніколи не вважала себе ворожкою. Але відколи в мої руки потрапила чорна книжечка, стара й розтріпана, з пожовклими сторінками, на яких чорнилом рукописно були виведені заклинання, відчула в собі бажання розгадати її таємницю.

Спочатку це було досить невинно — за допомогою простих милозвучних віршиків із книжечки тісто для моїх недільних пирогів підіймалося вдвічі швидше, я вилікувала свою мастопатію й забула, коли ревізія навідувалася в магазин, де працюю й досі.

Якось у клубі звернула увагу на Назара — сина своїх недалеких сусідів. Після служби в армії він змужнів і погарнішав. Перестав бути отим сухоребрим скутим хлопчиком-дурником. Я настільки безсоромно дивилася на нього, що Назар узяв і запросив мене на повільний танець. Коли він притиснув мене до себе, то я вся вмить присмирніла овечкою, яку схопили за вовну й мають ось-ось відголомозити.

Назар був трохи напідпитку (нічого не дивного: у клубі завжди хтось наливає всім охочим з-під пазухи) і дозволяв собі недвозначно сопіти в мою шию. Я вся просто мліла.

На мій подив, хлопець після танців десь подівся й зовсім не намагався мене провести додому. А дарма — я вже кілька років жила сама в бабусиній хаті, окремо від батьків, де заправляла братова. Тож могла й запросити до себе «на каву переночувати». Цим частенько користувалися місцеві донжуани й без зайвих сумнівів прилітали вусатими хрущами на мої закличні вогні. При цьому в містечку я мала хорошу репутацію негулящої дівки — як приклад усім навколишнім лярвам.

Наступного дня обережно зібрала відомості про несподіваного кавалера — у Назара була дівчина ще зі школи. Нібито й одружитися мали, а оце зненацька побили горщики та інші крихкі речі. Але, як то кажуть, закохані чубляться, а за хвилину вже кохаються…

Не встигла перевернути табличку на дверях крамниці, що настала обідня пора, як одразу побігла додому й узяла до рук заповітну книжечку. Потрібні закляття знайшлися самі собою. Я шепотіла привороти, кричала проти вітру ім’я любаса й колотила в чайній заварці власні місячні виділення, які помірно скапували з мене другу добу, ніби організм пускав скупі сльози, переживаючи за мою долю старої дівки.

Задоволеною повернулася на роботу. Назар прийшов у числі перших покупців, одразу за бабою Одаркою, яка причовгала за хлібом. Що він хотів купити, хлопець і сам не знав.

— Чого тобі? — для годиться поцікавилася: