Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

його мати щоранку ходила з обома хлопчиками на месу, вони служили священикові в хорі, а вона оббивала собі коліна численними припаданнями на підлогу. Мати а ненавистю молилася за спасіння душі свого колишнього чоловіка, що жив тоді в Майамі з кубинкою).

Кощава дівчина підвела руку, але американка ірландського походження випередила її:

— Ви нам сказали, що морське міністерство США зацікавилося вашими дослідами: невже — дельфіни могли б пригодитися й у військовій справі?

Севілла ледь вловимо збентежився, однак з його обличчя не зійшла усмішка.

— Таке запитання, — відповів він награно, — слід поставити комусь з адміралів. — (Сміх).

— Все ж таки можна гадати, — не вгавала ірландка, — що зацікавленість морського міністерства США зовсім не випадкова.

— Я не знаю планів морського міністерства США, — відказав Севілла. — Скажу лише одне: поліція використовує собак, а чому б флотові не використати дельфінів?

— Отже, судячи з ваших слів, виходить, що дельфіни нічого не варті. Адже ви поставили їх на один щабель із собаками.

Він пильно подивився на ірландку. У неї голубі очі, мов дві незабудки, надто холодні, простодушні й непокірні. Її легко можна було уявити в Римі за часів Нерона; зодягнена в довге біле вбрання, вона живцем згорає на хресті, але не зрікається Ісусової віри.

— Ви маєте слушність, — погодився Севілла. — Від них слід чекати інших послуг. Та я не можу сказати вам, яких саме. То не моє діло. І я не хочу робити здогадів.

— Я вважаю, — сказала ірландка, — що ви вже тепер мусите потурбуватися про практичне застосування своїх наукових відкриттів, аби пізніше не жалкували, коли вас клястимуть.

Хтось у залі заворушився, місіс Джеймсон насупилася.

— Не треба перебільшувати, — сказав Севілла, махнувши рукою. — Наші милі дельфіни не мають нічого спільного з водневою бомбою.

Деякі жінки посміхалися, а обличчя ірландки залишилося поважним, засмученим й заклопотаним.

— У мене склалося враження, — озвалася Джеймсон, — що тут хтось давно просить слова. Міс Андерсон, вам слово.

Кощава дівчина здригнулася, її окуляри сповзли аж на ніс. Вона поправила їх надміру великим указівним пальцем, виставила вперед плоскі груди й прикипіла до Севілли пильними очима.

— Вимовили, — поважно й старанно вела вона, — що дельфіни розмножуються в таким же спосіб, як і решта ссавців. Але мені здається, що всі ці процедури — парування, народження й плекання — проходять з труднощами, бо вони відбуваються у воді у висячому положенні й, безперечно, інколи серед великих хвиль. Може, ви уточните…

Підвелася місіс Джеймсон.

— Я пропоную, — сказала вона чемно, — не зловживати більше терпінням професора Севілли. Ходімо до сусідньої кімнати, там вип’ємо з ним холодного напою.

ІІ

У цій кімнаті нема ні часопису, ні папірця, лише три крісла, столик з попільничкою й на вилощених стінах три гравюри, на яких зображено океанські яхти із піднятими нітрилами в розбурханому морі. Сі зажурено подивився на вітрильники і відчув не гострий, але невгамовний біль у шлунку. Здавалося, що той біль виникав не в самих нутрощах, а десь під шкірою черева. Цей біль пронизував його усього аж до серця. Сі подумав, коли б він мав змогу лягти, здійняти вгору ноги й розслабити м’язи, то біль угамувався б. Але то не був справжній біль, а якийсь невиразний, нестерпний щем. Сі вдавалося його затамувати н собі на якусь годину, коли зосереджувався на чомусь іншому. Проте потім біль знову дошкуляв йому, навіть уночі. Від нього не спалося, голова йшла обертом, нерви напружувались.

Сі опустився в крісло, замружив очі.

Тієї ж миті він згадав, як білява голова Джонні ковзнула по його руці. Джонні весь здригався, губами, що судорожно тремтіли, хапав повітря. Раптом ноги Джонні сіпнулися, і це був кінець. Джонні і він лежали на рисовому полі, над ними бриніла хмара блідо-рожево-лілових москітів, свистіли кулі й вибухали міни. Один «джі-ай»[6] мовив позаду мене: «Цей вже одержав своє». Довелося чекати ночі, щоб вертольоти змогли приземлитися. Санітар з вертольота позабирав у загиблих розпізнавальні номерки. Його погляд зустрівся з моїм. Він був сумний і пригнічений. Санітар затис у жмені номерки й мовив: «Уже не вистачає місця. Аж десять американців».

— Дозвольте відрекомендуватися, — пролунав чийсь голос. — Я — Девід Кейт Адамс. Містер Лоррімер чекає на вас.

Перед Сі стояла людина років сорока, висока, худорлява, з довгобразим обличчям, чорними, глибоко запалими очима, звивистими губами.

— Радий познайомитися з вами, містере Адамс, — сказав Сі. Вони мовчки покрокували вузеньким коридором. Потім увійшли до якогось кабінету.

— Я радий бачити вас, містере Сі, — мовив Лоррімер. — Прошу сідати.

Сі здалося, що усмішка на Лоррімеровому обличчі така удавана, наче маска.

— Дозвольте запалити, — сказав він бадьоро і, підвівшись, простяг через письмовий стіл Лоррімерові коробку з сигарами. Лоррімер швидко зміряв його поглядом: рум’яне обличчя, черстві очі, сердечна й водночас удавана усмішка.

— Ого, «Апманн»! — вигукнув Лоррімер.

Сигари в коробці лежали дуже щільно, й Лоррімер не зумів добути ту, що була йому до вподоби. Сі посміхнувся, опустив повіки й професійним поглядом жваво оглянув стіл. Напевне, вони вмонтували мікрофон у різьблені ніжки стола, бо на ньому ні книжки, ні записника, ні самописки. Ця пустка відразу впадала в око, як і вродливе байдуже Лоррімерове обличчя. Сувора елегантність, струнка постава, чорний чуб з привабливою сивиною на скронях, благородні зморшки, орлиний ніс — справжнісінький актор. Сі, тримаючи руку над столом, люб’язно посміхався Лоррімерові. «Він один з отих мерзенних бостонських фанфаронів, що вимовляють «а» на англійський манір», — мислив Сі.

— «Апманн»! — заговорив Лоррімер, розминаючи тендітними пальцями сигару. — Ви дістаєте ці сигари через Париж, містере Сі?

— Мушу здивувати вас, містере Лоррімер. Я одержую їх безпосередньо з Гавани.

— Отже, — мовив Лоррімер, звівши вгору одну брову, — наша блокада нічого не варта.

— Я не сказав би цього. — І він спитав