Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

Побачивши Річинського, полковник засоромився і дав коротку команду. Два солдати виступили з ряду і повели закривавленого до річки.

Григорій Васильович, застібаючи на ходу поданий денщиком кітель, підійшов до Річинського:

— Неприємне в нашій службі, панотче, те, що іноді мусимо вдаватись і до таких засобів.

— Виступ проти субординації? — козирнув Річинський військовим терміном.

— О, — мило посміхнувся Григорій Васильович, — з такими проявами, як виступ проти субординації, ми розправляємося більш радикально. Ви розумієте? Тут інша справа… Я був би ніколи не дозволив собі цього на вашому подвір'ї, але мені сказали, що ви поїхали у Наше.

— То тільки дружина поїхала.

— Ах, так! Пробачте. Все ж така «операція» залишає неприємний осадок. Кажу, що в нашій службі мусиш іноді вдаватись і до таких засобів.

— Нічого, нічого, — торкнувся Аркадій рукава його кітеля, — на вашому місці я, либонь, поступив би так само.

На прохання Григорія Васильовича Річинські пили з російськими офіцерами на відкритій веранді вечірній чай (до тієї пори вдома домінувала кава). З самовара летіли іскорки у відкрите небо, а полковник з таким почуттям співав «Вечерний звон», що Олена не могла втриматись від сліз. Щоб не звертати на себе увагу, не насмілювалась підносити до очей хустинку, лише відвертала лице в тінь, аби сльози не блищали проти місяця.

І офіцери, і Річинські уникали дискусій на політичні теми, інтуїтивно відчуваючи, що це — підводні скелі, об які могла б надщербитись їхня приязнь. Раз тільки, перебравши меду, полковник почав запевняти матушку, що весною буде вже по війні. Тоді він попросить Річинських обов'язково, але то обов'язково, відвідати його в родовому маєтку під Петербургом, Все одно тут і там буде одна Російська імперія.

На селі тим часом ішло таке безпосереднє братання між біднотою і російськими солдатами, що на Аркадієві шкіра терпла від самої думки, що то буде, коли повернуться австрійці. Багатші гадзи, наче авансом виправдуючись перед Аркадієм, пояснювали приязнь з російським військом тим, що, мовляв, чешуть дідька зрідка, щоб не був кострубатий. Іншими словами, так вони ніби оберігають себе від незаконних поставок (читай: грабежу худоби, збіжжя та паші).

Голота ж не вважала за потрібне витлумачувати перед кимсь свої вчинки. Відпасалася на м'ясному борщі та солдатських хлібах і поводилася так, начеб не ворог, а давно очікуваний брат ступив у країну. Ба, ще більше! Ота бідняцька голота добровільно зголошувалась у наводчики російським солдатам. Показувала їм таємні схови, де багаті газди переховували вгодованих, призначених на заріз свиней.

Злодії були позбавлені елементарного почуття такту. Вночі витягали свиню за вуха, анітрохи не турбуючись тим, що та верещала на ціле село. Такий вереск будив, звичайно, не тільки хазяїв у хаті, але й собак у всьому куті. Грабіжники дбали тільки про те, щоб не залишати слід по собі. На дорозі чекали сани, вистелені соломою, а в умовленому місці кипів уже казан води, щоб забиту штуку попарити, поки ще тепла.

На скарги господарів про ці неподобства в селі Григорій Васильович зводив свої вівсяні брови і обіцяв суворо покарати злодіїв, але при умові, що покривджені назовуть винних. Господарі, правду кажучи, якраз того й не хотіли робити, бо солдати заодно з бідняцькою голотою, так що помсти б їм не минути.

Такі речі, отець Аркадій це розумів, не могли обійтися безкарно. Повернуться наші і в першу чергу спитають його, душпастиря, про те, що тут творилося за їхньої відсутності…

І спитали. Першого ж дня, як тільки в селі затаборився австрійський штаб, Річинського попросив до себе начальник штабу, оберст фон Рідке. Високий, з запалими щоками пруссак блиснув на Аркадія скельцями пенсне і ніби ножами прошив його.

Не витрачаючи зайвих слів, фон Рідке запитав пфарера[4] Річинського лаконічним військовим стилем (при тому хлист звивався в його пальцях, мов гадюка), в чому причина, що місцеве населення так недружелюбно ставиться до союзної прусської армії. Між іншим, оберст попереджає пфарера Річинського, що до вечора сьогоднішнього дня всі кінні частини повинні бути забезпечені вівсом і сіном бодай на три дні.

Він, оберст фон Рідке, має деякі дані про надто приятельські стосунки пфарера Річинського з російським полковником.

Чи гер пфарер не вважає, що ця обставина могла деморалізуюче подіяти на селян? З кого парафіянам було брати приклад, як не з свого душпастиря?

Щоб виправити становище, пфареру Річинському дається двадцять чотири години на роздум.

Аркадій зрозумів, що його поставили перед альтернативою: або самому встромити голову в петлю, або вказати на когось, кому ту петлю накинути довкола шиї. Одне залишається незаперечним: «ферретер»[5] мусить бути знайдений і покараний!

Нелегка річ — серед п'ятисот непричетних до справи вказати на одного як на винного. Тим більше, що в цьому випадку не йшлося про гауптвахту, а про шибеницю.

Було, було в селі кілька вічних опозиціонерів церкві і її політиці, але здоровий глузд наказував Аркадієві саме їх не чіпати. Коли б повиснув на вербі котрийсь з Мартинчуків чи Загайчиків, то й дитина вказала б пальцем на Аркадія як морального призвідцю злочину.

Проте до дев'ятої ранку наступного дня фон Рідке мусить мати на письмі прізвище «зрадника» з фактичними даними про його злочин.

Аркадій попросив Олену постелити йому на цю ніч в кабінеті. Назбиралося чимало канцелярської роботи, то доведеться посидіти допізна.

Але навіть не притулив голови до подушки. Вранці Олена застала Аркадія в кріслі: він спав, припавши грудьми до столу. Все ж таки ранок Аркадій зустрів вже більш-менш врівноваженим.

Отець Річинський переконав себе, що при вирішенні цього питання не має права поступати легковажно. Совість наказувала зважити всі «за» і «проти» з точністю аптечних терезів. Коли над ранок остаточно зважився призначити кандидата у вішальники, то совість його до такої міри заспокоїлася, що Аркадія зламало на сон.

А й справді! Не назвав ані батька малих дітей, ані людину, яка могла б чим-небудь бути корисною громаді. Навпаки, в своєму рапорті, як офіціально казав йому Рідке назвати донос, написав прізвище бродяги без роду і племені, мандрівного старця за професією, який протягом кількох років обирав собі на зимівлю їхнє село.

Яка різниця такому індивідуумові, вмре він завтра чи на двадцять років пізніше? І що суспільство втратить з його смертю? Навпаки, виграє тим, що позбудеться дармоїда, розповсюдника вошей і пошесних хвороб.

На думку Аркадія, він, з погляду суспільної етики, не те що не чинить нічого поганого, але, навпаки, ще й робить добро громаді; а раз громаді, то, значить, і народові; а народові,