Олександр Петрович Довженко - Повість полум'яних літ

підступні. Вони вже прищеплюють вам антипатію до нас за те, ніби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашої...

 — А хіба не правда? — гукнув Іван. — Звичайно, ні. Адже вони обдурюють 1 декого із наших джентльменів. Вони запевняють їх, що ви хочете завоювати Європу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумійте, який хитрющий ворог.

 — Хитрющий? — застогнав Орлюк. — А чому ви не воюєте?

 — Це воєнна таємниця. Він питає, чому ми не воюємо. Ми не можемо на це вам відповісти.

 — Чому?

 — Ми хочемо ввести в оману противника.

 — Неправда! Де ваші солдати? Подати мені ваших солдатів!!!

 Джентльмени зникли. З'явились веселі солдати, зовсім не схожі на відомих Орлюкові солдатів. Вони грали на губних гармошках бравурний мотивчик і посміхалися до Орлюка, як у театрі.

 — Струнко! — закричав Орлюк, підводячись на закривавленому столі. — Ви ображаєте мої рани!!

 Солдати вмить зникли.

 На їх місці з'явився хірург і поклав на обличчя йому білу марлеву маску.

 — Ай!.. Ай... Ай... Виходь на війну! — заплакав Орлюк і зірвав маску. Потім він підвівся з столу. І тут він помітив, що він величезний, метрів з двадцять, коли не більше, заввишки. Він стояв закривавлений на п'єдесталі, як пам'ятник, освітлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелі великого залу.

 В залі повнісінько добре вдягнених крихітних незнайомих людей.

 Вони дивились на нього зворушено й байдуже співали знайомий дорогий мотив.

 Раптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув до хмар. Потім він плив морем, чи, вірніше, не плив, а летів понад морем, без літака, просто, як пташки, і море клуботіло під ним, як велетенська ваза з перлів, і звучала дивна музика, а над морем клуботіли такі ж казкові хмари. І все звучало захватом безмежжя, безкрайності.

 Потім він опустився на воду, і ним почало кружляти з неймовірною швидкістю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.

 — Іваночку, Іваночку! — почулися крізь музику здалеку звідкілясь рідні голоси.

 — Іваночку! — кричали на березі його батько, мати, дід, сестри та Уляна.

 Тоді, зібравши останні сили, він виринув з ворон-ки на поверхню й закричав:

 — Я тут! Живу-у!..

 — Молодець! Оце я розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під ножа подає сигнали! — казав хірург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це примарилось.

 — Живи, любий мій! Живи хоч сто років... Бинт?

 — Приймаю командування! — вигукнув Орлюк, випірнувши на мить у буття й знову непритомніючи.

 — Ні, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так... — бурчав хірург. — Давайте, хто там далі!

 — Приймаю командування! За мною, вперед! — Орлюк піднімав солдатів в атаку.

 Окопувався під кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготіли, до сьомого поту.

 Перебігав з воронки в воронку, в поросі, в бруді, в снігу. Переносив убрід через річки поранених товаришів, сам мало не тонучи.

 Кидався в атаки з криком — ура-ура-ура!

 Брів з товаришами по глибокій осінній багнюці, несучи важкі мокрі колоди для переправ.

 Витягав гармати з вибоїн та ям, машини, що забуксували, легко при тому посміхаючись і жартуючи, тому що кінець кінцем наша справа справедлива, ми переможемо.

 Наводив переправи по горло в воді, під диявольським обстрілом, серед битої криги.

 Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозі в снігу, коли санітари, поклавши поранених на ноші, почали брати і його.

 — Сплю, куди тягнете! Живий! — гукнув, прокидаючись, до санітарів. — Клади назад! — І знов задавав хропака. Може, снилися йому тоді батько-мати далеко десь за Дніпром. Скільки боїв попереду!

 Вони лежали на печі, Демид і Тетяна Орлюки, і хоч були вони в чоботях і кожухах, їм було холодно. Стара піч вже не гріла. Вона стояла біла, під зоряним зимовим небом, неначе вві сні, а довкола диміло, попеліючи, пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже Демидові на білому світі, бо ж такий він синій та пухлий, і так нестерпно болять руки-ноги, й болить голова, й ніхто вже не прийме в хату переночувати, — погоріли хати до одної, спалено село аж по саму річку, а на Заріччі що не хата — повнісінько окупантів.

 І ніде не співали, хоч і був Новий рік. Тільки здаля, з-поза річки, долинав часом п'яний фашистський рев, та одинока жіноча душа розпачливо кликала на поміч:

 — Рятуйте-е-е!..

 Був великий мороз. Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями.

 Притулившись до холодного комина, Демид тихо

 стогнав:

 — Ой... Затопи, Тетяно, піч. Щось не нагріюсь ніяк. І вижени отих-от, як їх, коней, чи що... Хай не гудуть мені... Бачиш, знов повна хата...

 — Добре, вижену. Киш!.. — сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище. — Вже нема. І вже тобі тепло,правда ж?

 — А вірно, що правда. Ой...

 Демид стишився, і на його змученому обличчі промайнула ледве помітна усмішка. Він посміхавсь увесь свій вік — у радощах і в горі, в веселощах і в праці, і в незлобивому глузуванні з людей і з самого себе.

 — Вже ми німці тепер, Тетяно, он що. І діти наші теж пропали. Блукатимуть по чужих державах.

 — Та що ти, Демиде. Всі будуть удома, й ніякої Німеччини не буде.

 — Справді? Ну, спасибі...

 — Все минеться. Відшумить, як хуртовина, — сказала Тетяна.

 Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламуті хмар потонули зірки, снігом замело по руїнах.

 — Рятуйтеї.. — долинало крізь заметіль.

 — Це ти, Тетяно? — сказав Демид, ніби прокидаючись зі сну або щойно повернувши з далекої дороги.

 — Я, Демиде, Тетяна. Тобі погано?

 — Заспівай мені, Тетяно, колядки.

 — Колядки.

 — Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж різдво. Гості поприходять. Іван з дівчатами. Га? Іван!.. Заспівай про нашого Йвана.

 — Про Йвана? Ну, добре...

 І полинула в темінь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матері:

 Молодець Іваночко та вибив ворота, —

 Святий вечір!

 Пу-гу-у! — вила-гула хуртовина, заносила країну завальними снігами, замітала бездомних, розорених по лісах та болотах.

 Ой вибив ворота у чужі городі, —

 Святий вечір !

 Та назбирав війська аж землі важко, —

 Святий вечір!

 А молодця Іваночка цього вечора викликали до штабу дивізії, куди приїхав командуючий армією Глазунов.

 — Орлюка!..

 — Старший сержант Орлюк з'явився за вашим розпорядженням!

 Сержант Орлюк