Бруно Шульц - Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський

Оскільки я побачив багато нових речей, то перебуваю під гнітючим враженням од власних недоліків і відсталості.

Пан Гожиця порекомендував мене Скочилясові[10], до якого я завтра піду й у школі в якого, може, працюватиму. Пан Гожиця також познайомить мене з Крамштиком[11].

Я дозволив собі додати до листа 1 начерк олівцем і кілька моїх графічних робіт[12] (мені кортіло це зробити одразу ж після повернення зі Львова), сподіваючись, що Ви, В[ельми] Шановний Пане, не відмовите мені у великій приємності, яку справите, прийнявши в дарунок оті дрібнички.

Ще раз від усього серця дякую і переказую слова глибокої поваги.

Щиро відданий.

Бруно Шульц

2

Вельмишановний Пане!

Я давно шукав нагоди, щоб через багато років опісля[13] нагадати про себе Вам, В[ельми] Шан[овний] Пане. На мою превелику радість п. Ліль[14], а водночас п. Г. Стернбах[15], повідомили мені, що Ви, В[ельми] Шан[овний] Пане, читали Цин. крамниці та зреагували на них дуже позитивно[16].

Хотів би сказати, що то для мене незмірна втіха. Мені давно не давала спокою думка про те, наскільки суворо та книжка буде оцінена Вами, В[ельми] Шан[овний] Пане.

Чи пригадуєте Ви, В[ельми] Шан[овний] Пане, що 15 років тому стали тим, хто відкрив мене як маляра? Це трапилося в пана Д[окто]ра Романа Александровича[17]. Завдяки Вашій рекомендації, В[ельми] Шан[овний] Пане, я тоді познайомився із Каролем Іжиковським11[18], із котрим давно хотів запізнатися. Проте цим знайомством я пізніше не зумів скористатися через значну внутрішню здержливість, від якої тоді потерпав. Навіть тепер, через багато років, ота здержливість знову ожила під час зустрічі з паном Іжиковським, і я був неспроможний поговорити з ним бодай про щось. Прошу вибачити, якщо я без достатніх підстав написав до Вас, В[ельми] Шан[овний] Пане.

Переказую вирази глибокої поваги.

Бруно Шульц

Дрогобич, Флоріянська, 10, 15 V 1935

До Стефана Шумана[19]

3

Живець, 24 VII 1932

Вельмишановний Пане Професоре!

Я мав уже готового листа до Вас, Пане Професоре, листа, в якому мені здавалося конче необхідним виправдати мою начебто флібустьєрську атаку, якою я увірвався у Вашу сферу, нав'язуючи Вам себе і мою працю. Я висловлював у тому листі претензію на участь у цьому світі, в тій атмосфері, в якій обертаються творці духовних світів. Мені йшлося про прийняття до родини творчих духів, про відчуття, що мій світ межує, дотикається з іншими світами, що на цих межах світи ці перетинаються й перехрещуються, що вони обмінюються навзаєм струмами й дрожем. Я намагався у тому листі пояснити, чому мені бракує кристалізації духу, об'єктивізованих духовних формацій, що містяться в системах і книжках. Звідки походить це дивне захоплення, яке породжує жива індивідуальність, звідки той предивний час спілкування з нею? Це так, наче довкола творчих голів постають загущення думки, якісь вири й збурення духовної атмосфери, якась не окреслена, але творча плазма, в яку ми занурюємося, мов у весняну бурю, самі сповнені розрядів і внутрішніх вибухів. Тому я відчував себе таким збудженим і збуреним під час Ваших викладів[20]. Тема, підняті проблеми були другорядними — важлива була верства, духовний рівень, на якому вони розігрувалися, — клас і манери цієї думки — якісь святощі, котрі, неусвідомлені кожне зокрема, конденсувалися сумарно у відчуття якоїсь пишної структури, що від неї переповнювалося серце, подібно як вигляд жінки, про яку ми нічого особливого не знаємо, прошиває нас із разючою зростаючою певністю, що вона володіє всіма тими прихованими і нам самим не відомими рисами, яких так палко жадає наша істота.

Той лист, ті виправдання виявилися даремними, простроченими завдяки Вашому листові.

Я відчув резонанс, резонанс сильніший і повніший, аніж можна було би мріяти.

Я Вам за нього глибоко вдячний. І ще дещо поза тим.

Ви зробили цей резонанс направду повним, Ви сповнили його міру завдяки можливості зазирнути у Вашу предивну поетичну творчість, яку Ви мені надали[21]. Я зумію це оцінити і щиро дякую Вам. Я далекий від того, щоб критикувати. Ті вірші були для мене радісним і повним переживанням, були наче розширенням мого власного світу в якісь нові, дивні, але й наче знані околиці, я опинився саме в моєму місці якоїсь давно загубленої вулиці. Може, я помиляюсь, але маю таке відчуття, наче ми десь були близькими сусідами, наче ми іноді стукали в одну й ту саму стіну з різних боків. Дивною й радісною здається мені та близькість, і я боюся, щоб не зруйнувати дистанцію надто квапливо. Я тішуся, що не зробив цього першим. Зрештою, у світі духовних формацій дистанції втрачають чинність.

Я не маю літературної освіти, не знаю сучасної поезії і не здатен усталити генеалогії, місця цієї поезії. Єдиним порівнянням, яке мені спадає на думку, є [sic!] Рільке3[22], божественний Рільке. То дуже тихий, замкнений у собі світ, треба відійти дуже далеко від галасу і зійти дуже глибоко, щоб почути цю поезію. Нарцисизм [sic!], самотність, замкненість у скляній вежі.

Те закляття у власну самотність, відтинання від життя, від дії, насолода і трагізм цього (Танець із самим собою[23]) нагадує мені мій найсуттєвіший і найглибший сон, який мені наснився, коли я мав 7 літ од роду, сон, який угадав наперед мою долю. Сниться мені, що я в лісі, ніч, темно, я відтинаю собі ножем пеніса, роблю ямку в землі та закопую його. Це наче антецеденція, частина сну без чуттєвої інтонації. Настає властивий сон: Я отямлююсь, усвідомлюю собі потворність, жахливість учиненого гріха. Я не хочу вірити, що я його насправді вчинив, і все ж переконуюся з розпачем, що саме так воно і є, що вчинене мною невідворотне. Я наче перебуваю поза часом, перед лицем вічності, яка для мене не буде вже нічим іншим, як страшним усвідомленням вини, відчуттям непоправної втрати всю решту вічності. Я навіки засуджений, і виглядає то так, що мене, для прикладу, замкнули у скляній банці, з якої я вже ніколи не вийду. Того відчуття вічної муки, довічності осуду я ніколи не забуду. Як пояснити в цьому віці той символічний ладунок, ту значеннєву потенційність отого сну, яку я досі не зумів вичерпати? Я бачу тут пункт перетину зі скляним домом («препарований зразок»[24]).

У Смерті й сні[25] чудова третя строфа — «Світ пропав, неначе срібна ложка. Ліки снодійні дорешти в мене влила і довго наді