Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

в інший будинок. А там вихід завалений. Немає виходу. Потрібно з третього поверху стрибати. Назад не підеш — знову стріляють. Я стрибнула і впала на велику гору битої цегли. Ноги забила та руки подряпала.

А за мною всі пострибали: охнувши, стрибнула тьотя Ася, лаючись, мама, бабуся й дідусь стрибнули вниз, перехрестившись.

Дідусь Борис сина тьоті Асі в повітрі піймав.

15.03.

Мансур приходив. Приніс борошна на перепічку. Його родина пішла від нас. Ще стріляють, але не так сильно. Вони жили в нас, поки сильно стріляли.

Мансур має друга. Він живе в сусідньому будинку. Вони завжди разом ходять. І в них є подружка з довгим світлим хвостиком. Вона має років шістнадцять. Я її терпіти не можу!

Тьотя Мар’ям приїхала, потім поїхала. Деякі сусіди повернулися. Сусід Рамзес із другого поверху всю квартиру килимами завалив, не пройдеш.

А тьотя Варя, Мансурова мама, прийшла і стала говорити, що все погано. Її чоловік давно виїхав, її з дітьми кинув. Поїхав у відрядження й не повернувся. Знайшов іншу дружину. Мама поворожила на картах і сказала їй, що він колись приїде. Треба чекати!

Я написала вірш:

Я мрію все життя,

Неначе в казці,

Пливти в безмежнім океані,

Де воля

І краї незнані.

Знайти там невідомий острів,

Такий зелений, чарівний.

Там хвилі хлюпотять на берег.

Там друзі всі, там завжди мир!

18.03.

Мама здуріла. Уночі сильно стріляли. Я несла каганець і впустила. Вибух!!! Банка з рук випала і покотилася.

Підлога загорілась і диван. А води немає.

Ми по воду на колодязь ходимо. Далеко. Там снайпер часто по ногах стріляє. Води в будинку одне відро. Мама вилила відро на підлогу. Дим пішов. А підлога смердить і горить далі. Ми взяли відро в тьоті Мар’ям, ще полили. Пожежа! Мало квартира не згоріла. Я перелякалась. Мама мене побила. А сьогодні вранці притягла до дзеркала й відрізала моє волосся. У мене волосся було нижче плеча. Каштанове. Вона мене обстригла наголо. Сказала:

— Це покарання! Треба бути уважною! Ти мені паркет знищила!

На паркеті всього одна дощечка згоріла. Але мама не пробачила. Побила і волосся обрізала. Я сиділа й плакала перед дзеркалом. Підборіддя тремтіло. Мені було гидко дивитися на себе. Потім прийшла тьотя Валя. Ойкнула:

— Ти, Лено, з глузду з’їхала?!

І мені сказала:

— Чом ти до нас не прибігла? Ми б тебе сховали!

Тепер я вдягла велику хустку. Інакше всі діти будуть сміятись і обзивати мене.

19.03.

Ми ходили по воду. Труба далеко за садами, де річка Нефтянка. Були діти, жінки. Усі з відрами, бідончиками. Там іноді сильно стріляють з автоматів, ми падаємо й лежимо.

Мама не пробачила за той каганець. Коли багато дітей було, вона підійшла й стягла з мене хустку. Сказала:

— Отак я її покарала! Тепер вона лиса і страшна, тому що була неакуратна й вогонь потрапив на підлогу!

Усі діти сміялися. Промовляли: «Голомоза-лиса, хлібом поділися» — і реготали. А я стояла і плакала. І здається, що мені краще померти, аніж жити. Навіщо я живу?

Поля

20.03.

Сьогодні день народження. Мені 10 років!

Я у великій хустці, і видно саме обличчя, як у матрьошки. Мама підійшла, обняла мене і сказала:

— Я погарячкувала, мабуть. Ось, візьми!

І сунула трохи грошей.

— Оце тобі на морозиво! — сказала вона.

І пішла у справах. А я сиджу і думаю, що мені не потрібні ці гроші. Мені нічого не треба. Вона не любить мене. Ніхто не любить.

Прийшли тьотя Валя й Альонка. Принесли старе варення з абрикос. Це подарунок.

02.04.

Ми ходили на консервний завод. Це далеко. Потрібно йти пішки години чотири. Я, мама, Альонка й тьотя Валя.

Там можна взяти кабачкову ікру. Термін придатності минув. Але їсти можна, якщо пересмажити. Усі носять і їдять. Там тисячі банок!

Ми йшли через будинки й сади туди. Там були сотні людей і кореспонденти. Іноземці. Вони говорили незрозумілою мовою. Мама сказала, вони з Англії та Франції. Ці дядьки дали мені й Альонці цукерки!!! Справжні! Шоколадні! І пішли. Вони щось фотографували. А ми відразу всі цукерки засунули в рот і з’їли. О, як смачно!

Мама й тьотя Валя взяли багато банок ікри. Ми будемо обсмажувати її на сковорідці!

Але було й страшно. Коли ми йшли туди, є дорога, де їдуть машини. Ця дорога неподалік від консервного заводу. Там лежала людина. Не людина, а такий чорний скелет. Трохи одягу. Обличчя й руки з’їли собаки. А середину поїли, але не зовсім. А поряд згорілий танк. І більше не було трупів.

Мама і тьотя Валя відвернулись і пройшли повз. А я й Альонка зупинилися. Ми дивилися. Я бачила його ребра. Вони такі були дивні, і шматки одягу приклеїлися наче. Мама і тьотя Валя заходилися на нас кричати.

Ми побрели далі. Потім я Альонці кажу:

— Раптом він заворушиться?

Альонка заверещала.

Назад не хотіли йти тим самим шляхом, але пішли. І знову я не злякалася. Подивилася. Лежить. Усі ходять повз, а він — лежить. Собака підійшов, понюхав. Ми відігнали його палицею.

Вирішила звати його «танкістом». Він загинув, згорів у танку. Він росіянин. Де його друзі? Чому він лежить на дорозі?

06.04.

Ох і страшний сон! Танкіст наснився. І наче він мертвий — увесь чорний, горілий, — а живий! І ворушиться. Повзе кудись. Я кричала. Маму розбудила. Мама знову дала запотиличників.

09.04.

Були на «Берьозці». Там черга була. Давали коробку з червоним хрестом. Гуманітарна допомога.

Я принесла додому. І бачу — сир. Я так сиру хотіла!!! Відрізала шматочок. Пожувала. І фу… Це виявилося мило.

Я їсти хотіла, думала, сир. Мама відкрила консерву. Це тушкованка. І ми їли її з банки ложкою.

11.04.

Пил. Смердить хтозна-чим. Стріляють. Усе війна. Знову ходили на консервний завод.

Ікру їмо. Противна, гнила. Але тьотя Валя смажить її на сковорідці з олією, і нічого. Можна вмочувати перепічку і їсти. Я чекала, коли повз танкіста підемо.

Мама і тьотя Валя пройшли швидко. І Альонка з ними. Я картонку тягла, щоб його накрити. Знайшла коробку, розламала, щоб довга картонка була. А його немає ніде. Дивлюсь, а в канаві! Хтось із дороги в канаву зіпхнув. Тут машини їдуть, люди йдуть із тачками по ікру кабачкову, а він у канаві лежить. Бідолашний! Собаки ніжки доїли. Смачно, мабуть. Залишилися тільки ребра й