Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

– Фумеро, – пробурмотів капітан.

Бермехо, який, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять відтоді, як цей тип ступив на палубу корабля, поглянув на свого начальника, білий як крейда.

– Хто? – ледве здолав запитати.

– Політична поліція. Спускайся й скажи всім, щоб не втнули якоїсь дурниці. А потім передай по радіо те, що я тебе просив.

Помічник кивнув, але навіть не рушив із місця. Арраес скинув на нього пронизливим поглядом.

– Бермехо! Мерщій! І, заради Бога, не обісцися!

– Слухаюсь, капітане!

Якусь хвилю Арраес лишався на містку сам-один. День видався ясний, кришталеве небо, де-не-де помережане хмаринками, що поспішали кудись, змусило б аквареліста нетямитися з захвату. На мить капітан замислився, чи не варто сходити до своєї каюти за револьвером, який він тримав у шухляді, що замикалася на ключ, але усвідомивши наївність цієї думки, Арраес лише гірко посміхнувся. Він глибоко вдихнув і, защіпаючи ґудзики на своєму пошарпаному кітелі, спустився з містка на палубу, де, крутячи цигарку між пальцями, на нього вже чекав давній знайомий.

4

– Ласкаво просимо до Барселони, капітане Арраес!

– Дякую, лейтенанте.

Фумеро вищирився.

– Уже майор.

Арраес кивнув, витримавши погляд двох скелець темних окулярів, за якими ховалися колючі очі Фумеро, так що тяжко було сказати, куди насправді вони дивляться.

– Мої вітання.

Поліціянт простягнув йому одну зі своїх цигарок.

– Ні, дякую.

– Першосортний товар, – наполіг Фумеро. – «Рубіо амерікано» [11].

Арраес узяв цигарку й сховав до кишені.

– Хочете оглянути документи й дозволи, майоре? Усі вони чинні, усі з печатками Женералітату [12]…

Фумеро стенув плечима, із байдужим виразом випускаючи з рота кільця диму і з легкою посмішкою розглядаючи жарину своєї цигарки.

– Я не сумніваюся, що всі ваші папери в порядку. Скажіть-но, а який вантаж у вас на борту?

– Харчові продукти. Ліки, зброя і боєприпаси. І велика партія конфіскованої власності для продажу на аукціоні. Можу показати вам інвентарний перелік усього, засвідчений печаткою урядової делегації у Валенсії.

– Іншого я від вас і не очікував, капітане. Але це все ви будете пояснювати портовим чиновникам і митникам. Я ж простий слуга народу.

Арраес спокійно кивнув, весь час нагадуючи собі, що не можна відвертати очей від цих чорних і непроникних скелець.

– Якби ви дали знати, що шукаєте, майоре, я б залюбки…

Фумеро жестом наказав капітанові йти за ним, і вони вдвох неквапом рушили вздовж палуби, тимчасом як уся команда вичікувально стежила за ними. Через кілька хвилин Фумеро зупинився й, затягнувшись востаннє, викинув цигарку за борт. Спершись на планшир, він поглянув на Барселону так, наче ніколи раніше її не бачив.

– Чуєте запах, капітане?

Арраес відповів не відразу.

– Я не зовсім розумію, про що ви, майоре.

Фумеро приязно поплескав його по плечу.

– Вдихніть глибше. Не поспішайте. Ви неодмінно його почуєте.

Арраес обмінявся поглядом із Бермехо. Члени команди також збентежено перезиралися між собою. Фумеро обернувся, жестом пропонуючи їм принюхатися.

– Що? Ніхто нічого не чує?

Капітан спробував витиснути усмішку, але губи відмовилися його слухатися.

– А ось я прекрасно чую цей запах, – сказав Фумеро. – І не кажіть мені, що ви його не зауважили.

Арраес невиразно кивнув.

– Звісно, що зауважили, – наполягав далі поліціянт. – Звісно, що ви чуєте цей запах. Як чую його я і всі тут присутні. Запах щура. Поганого щура, якого ви заховали в себе на кораблі.

Арраес спантеличено насупив чоло.

– Запевняю вас…

Фумеро підняв руку, наказуючи йому замовкнути.

– Коли до тебе прокрадається щур, його неможливо позбутися. Ти труїш його, а йому байдуже. Ти ставиш на нього пастки, а він сере в них. Знищити щура найтяжче над усе. Тому що він боягуз. Тому що він звик ховатися. Тому що він вважає себе хитрішим за тебе.

Фумеро на якусь хвилю замовк, щоб насолодитися своєю промовою.

– А знаєте, капітане, який єдиний спосіб покінчити зі щуром? Покінчити раз і назавжди?

Арраес похитав головою.

– Не знаю, майоре.

Фумеро посміхнувся, вишкіривши зуби.

– Звісно, не знаєте. Адже ви моряк, звідкіля вам це знати? Знати – це моя робота. Саме для цього революція поставила мене на моє місце. Дивіться, капітане. Дивіться і вчіться.

Перш ніж Арраес устиг щось сказати, майор разом зі своїми людьми рушив на ніс корабля. І тоді капітан побачив, що помилився. Фумеро все ж був озброєний: у його руці зблискував старовинний, неначе з музейної колекції, револьвер. Не звертаючи уваги на двері до кают, поліціянт перетнув палубу, безцеремонно розштовхуючи матросів, які траплялися йому на шляху. Він знав, куди прямує. За його знаком поліціянти оточили дверцята, що вели до трюму, і завмерли, чекаючи наказів. Фумеро нахилився над залізною лядою і легенько постукав кісточками пальців, немов у двері до давнього приятеля.

– Сюрприз, – протягнув він.

Коли поліціянти практично вирвали дверцята і денне світло ринуло в нутрощі корабля, Арраес повернувся на свій місток. За два роки війни він уже достатньо надивився й навчився. Останнє, що він побачив, – це те, як Фумеро, наче кіт, облизує губи, перш ніж із револьвером у руці пірнути в трюм.

5

Звикнувши за дні свого ув’язнення в трюмі до одного й того самого затхлого повітря, Фермін одразу відчув, як свіжий вітерець, яким війнуло з горішнього отвору, просякає крізь щілини до скрині зі зброєю, в якій він переховувався. Фермін повернув голову набік і крізь прозір між віком і бортом скрині побачив промені порохнистого світла, що віялом прочісували трюм. Ліхтарики.

Біле примарне світло вихоплювало з темряви обриси речей, просвічувало тканину, якою були накриті автомобілі та твори мистецтва. Звуки кроків і металічне відлуння, що віддавало в ллялі, поволі наближалися. Фермін стиснув зуби і подумки перейшовся по всіх своїх діях, аж до того, як він повернувся до сховку. Мішки, свічки, рештки їжі, сліди, що могли залишитися на підлозі, – він усе прибрав. Здається, не забув нічого. «Вони ніколи мене тут не знайдуть, – подумав Фермін. – Ніколи».

І тоді він почув знайомий уїдливий голос, який промовляв його ім’я, неначе мугикаючи під ніс якусь пісеньку, і душа у Ферміна перетворилася на драглі.

Фумеро.

Голос і кроки лунали вже зовсім близько. Фермін заплющив очі, неначе маленький хлопчик, переляканий дивним шерехом у темряві своєї спальні. Не тому, що гадав, ніби це його захистить, а лише тому, що не наважувався дивитися на постать, яка виростала перед його ліжком і нахилялася над ним. Жахливо повільні кроки розлягалися зовсім поруч, за кілька сантиметрів від Ферміна. По віку скрині, неначе змія, ковзнули пальці в рукавичці.