Страгозорый - Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый

— Ми зі Сніжним підемо з тобою. - Мовила серйозно Мірарда після того, як я повідомив батькам, що мені доведеться на декілька днів зникнути, щоб перелетіли море й подивитись, що ще приховує мій власний світ.

    Я голосно видихнув. Ще чого, знову ризикувати матір'ю.

— Ні, мамо, зі мною ви не підете. Зараз ви потрібні Лісному Народу. - Коли жінка хотіла ще щось сказати, я додав: - Тим паче Зар зараз хворий невідомо чим. Ти потрібна тут.

     За останній час Зар відчував себе набагато гірше, ніж за увесь час. Я помічав, що йому з віком стає важче, але зовсім недавно він захворів невідомо чим. Навіть Терн не знає, що це за хвороба, хоч за свій час він побачив вже багатенько і міг на око вже сказати, чим хворіє людина. Я ж тим часом відчував, що цю хворобу «знищити» так просто не вийде, і будуть потрібні якісь спеціальні ліки. Але що за ліки, і де їх брати?

     Шамани крутяться над ним, як можуть, але поки результатів це ніяких не дає. І навіть сили Терна не дають з кожним днем набагато менше, ніж до цього. Бо я пам'ятаю, як мати декілька разів на тиждень, коли чоловік спав, підходила до нього та віддавала деякі частки сил Терна, сподіваючись, що це хоч якось може допомогти.

    Так, воно допомагає. Але з кожним разом все слабше й слабше.

— Усе зі мною буде добре, не хвилюйся. - Спробував заспокоїти мати. - Все ж, я вже не мала дитина. Тим паче, ти ж пам'ятаєш, що я безсмертний.

     Насправді, я сподівався, що десь там, за морем є те, що може допомогти нам - якісь трави чи щось таке. Не дуже хочеться втрачати ще й Зара, коли зі смерті Лурга не пройшли ще й місяця. Хоч щось, що може допомогти. Якщо ж ні... Будемо думати, що його робити далі.

— Будь ласка, робіть усе, що можете. - Попросив я наостанок перед тим, як розправити крила й полетіти.

..

..

..

..

..

     Летів годину, дві, три. А за горизонтом не хотіли з'являтися рятівні острови, або ж хоча б невеликий клаптик землі, де я зміг би трохи відпочити від довгого польоту. Коли я вже почав думати, що ці моря дійсно безкінечні, десь там з'явилося обнадійливе щось.

    Я не був певен, чи то була скала, чи взагалі якесь дерево, бо не міг з такої відстані щось нормально розгледіти. Але це була моя єдина надія нарешті трохи відпочити, бо я поки не звик до довгих перельотів. 

     До невеличкого острова я долетів доволі швидко. Чи то мотивація знову піднялась, чи то вже втома підганяла.

     Приземлившись, спершу я роздивився усе, що було на острові, пересилюючи себе. Бо якщо впаду тут, піддавшись втомі, хто його знає, чим може це потім обернутися.

     В принципі, тут нічого особливо небезпечного не було. Точніше, на цьому острові взагалі вважайте нічого не було окрім двох одиноких беріз. Та й ті стояли по різні боки острова, наче образились одне на одного і вирішили грати в мовчанку.

     Гм, я гадав, що буде щось... Може, трохи цікавіше, чи що? Ну, принаймні це тільки початок мандрів, так що можливо, усе тільки попереду.

..

..

..

..

..

     Так, усе дійсно було тільки попереду. Але цей перед настиг мене лиш через декілька годин, коли я трохи відпочивши, полетів далі. Коли продовжував летіти, і якийсь час попереду нічого не було, я навіть почав жаліти, що взагалі вирішив відправитися у ці кляті мандри по власному світу, бо схоже, окрім подібних невеличких острівців тут більше нічого в принципі й нема.

     Але ні, мені пощастило натрапити на один цікавий біом. Осінній - так я його вирішив назвати.

     Спочатку було багато різних невеликих, але дуже високих островів, на яких могло вміститися десь шестеро людей - при тому вони могли вільно ходити по землі. Верхівки деяких взагалі уходили далеко в небо, через що нормальні люди не змогли б розгледіти те, що відбувається там, на горі. Спочатку подумав, що це і є те саме, за чим я летів сюди, і вже збирався було повернути назад, але мене зацікавили дивні істоти, які існували тут.

     Наприклад, тут є щось схоже на великого кажана. При тому такого, який має чотири лапи і схож також на кота. Це важко пояснити, якщо не бачив перед собою цих дивних істот. Але начебто особливої загрози вони не несуть. Хіба що двоє дуже сміливих спробували напасти на мене, але я швидко «приструнив» їх.

     У них дуже великі та потужні на їх розмір крила. Непогано. Зможуть добре літати. Вуха були як у кажанів, але морда явно була не кажанова. Можливо, схожа більше на котячу, або на якусь іншу, менш привабливу тварину по типу якогось кабана.

     Що було цікавим, так це те, що якщо ці дивні «кажани» не могли знайти собі нормально їжу, вони вбивали або дуже слабких, або вже старих, щоб хоч щось поїсти.

     Також судячи за все, я знайшов їхнє кубло. Я не знаю, чесно, як вони там утворюються, але коли я підійшов ближче, від нього тхнуло, і судячи за все, воно було живим. Принаймні, таке було відчуття. Особливо після того, як я спробував спочатку палицею доторкнутися до цієї дивної штуки, а потім дозволив собі вже прикласти до дивного кубла руку.

     І знаєте, що? Воно було теплим. Так, теплим, наче його стіни гріли з обох боків ці дивні істоти, щоб хоч якось зігрітися. Воно й не дивно. Якщо хочеш жити у подібному місці - треба мати тепле кубло, бо тут через майже постійні холодні вітри буває дуже холодно. Принаймні, не дуже приємно.

     Але у мене було таке відчуття, наче це кубло дійсно було живим. Могло в якомусь сенсі рухатися та мати деякі властивості живих істот.

     Що ж, дивно. Дуже дивно. Але з тим ще й цікаво.

     З рослинності тут в принципі нічого цікавого чи нового поки що не було. Принаймні, оті фіолетові гриби, які були на тому «континенті», де зараз живе Лісний Народ.

..

..

..

..

..

      Доволі великий острів зараз відкрився переді мною. Сніг та сильний вітер робили свою справу. Мені здавалось, що тут, тільки над цим островом постійно сірі хмари і земля тут взагалі ніколи не зможе відчути тепла сонця.