Батіг Гамсун - На зарослих стежках

трохи спускають прапор, а в Нурлані його підіймають на верхівку флагштока відразу ж, тільки-но труну опускають у землю, і він уже так і висить там.

Вочевидь, обидва звичаї однаково хороші.

***

Одного дня, коли я прогулююся надворі, занотовуючи собі дещо в записник, мене наздоганяє якийсь чоловік. То було трохи дивно, бо я зайшов на глуху лісову дорогу, далеко від шляху, і думав, що від усіх сховався.

Чоловік ледь-ледь усміхнувся і пішов руч об руч зі мною. Мені це не сподобалось, і я повернувся, щоб іти назад. Ніщо не допомогло.

— Я не чую, — сказав я.

Він кивнув головою і раптом напрочуд виразно випалив мені:

— Я знаю, що ви за один!

Я злегка сахнувся, усміхаючись на його несміливу спробу пожартувати, й сказав:

— Я хочу ходити сам.

Чоловік не відчепився від мене, він став розводити теревені, і до мене долинало то одне, то друге слово.

Він не скидався на якогось халамидника, але викликав у мене роздратування, мені кортіло просто розвернутися й піти собі, я вдав, ніби читаю свої записи, і його персона не цікавить мене. Аж тут я почув, що він вигукнув так, як вигукували справдешні уродженці Сальтенського повіту: «Глядіть, щоб не пошкодували!»

Ці простенькі слова зачепили мене за живе, серце відгукнулося на них.

— Ви з Нурлана? — спитав я.

— О так, — відповів він. — Але ви не знаєте мене.

Тепер він звертався до мене то на «ви», то на «ти», намагаючись говорити мені в саме вухо виразно й короткими фразами. Мабуть, завдяки його інтонації я здебільшого все розумів.

Я не підберу слів описати його зовнішність, він був напрочуд звичайний, аж надто звичайний: середнього зросту, з добродушним обличчям, худий і не дуже старий. Чи то він був такий ланець, чи такий смиренний, але зв’язані докупи черевики ніс на плечах, а сам ішов босоніж.

— Я радий, що зустрів вас, — мовив він.

А грім би тебе тріснув! Я мало не заскреготав зубами.

— І що ви мене вислухаєте, — вів він далі.

— Та я ж казав, що глухий. Що я маю вислухати?

— Ми обоє з Гамарея.

Он як. Я вдав, ніби мене то не обходить, але став набагато поступливіший.

Він простягнув мені календар кількарічної давності, що був у потертій шкіряній оправі, в якому було списано чимало сторінок, і попросив прочитати.

Я так і думав — повість, життєпис.

— А не холодно вже ходити босоніж? — спитав я, зволікаючи з відповіддю. — Жовтень на носі.

— Я описав усе, як було насправді, — не відступався він.

О, як мені це все знайоме! Ще десять років тому я отримував поштою правдиві родинні історії, твори про кохання та вірші.

— Я не можу цього прочитати, — сказав я. — У мене сил немає.

— Таж ми обоє з Гамарея...

— А звідки ви саме?

— Із Саґфіорда, з Клеттрана.

— Як вас звати?

— Мене? Мартін. Моє прізвище Еневольсен.

— Спробую подивитися, — стомлено мовив я, гортаючи сторінки календаря. — Але всього прочитати не зможу, тільки прогляну.

То була розповідь про шкільного вчителя і чоловіка, якого звали Бертеус, кілька разів я натрапляв на ім’я Альвілла, а ще там ішлося про примирення з Богом, про поїздку до Клінґенберґа і про священика, про риболовлю, про шурфи у фіордах...

Ні, так читати неможливо, адже він стояв поруч як укопаний і не зводив з мене погляду. Я віддав йому календар, але було очевидно, що просто так мені від цього чоловіка не відкараскатися, і врешті-решт я навіть цього перехотів. Він, здавалося, мене благав, ніби його доля була в моїх руках.

Ми посідали у верес розмовляти, я запихтів люлькою, але він не курив, а говорив. Я помітив, що чоловік боявся стомити мене і, показавши на рукопис, сказав:

— Краще, якщо ти сам це прочитаєш.

Але я не хотів цього навіть слухати.

— Дивно, як добре я тебе чую, — сказав я, і собі перейшовши на «ти». — Краще, ніж когось іншого.

— Я звик говорити виразно, коли проповідую, — сказав він.

— Як проповідуєш?

— Перед людьми.

Он воно що, перед людьми. Проте я мав на увазі не слова, а звуки, звучання. Мелодію слів. Голос у нього не сильний, але зворушував до глибини душі.

Він міг би таким голосом читати вірші й надихати інших.

— Ти читаєш псалми? — спитав я.

— О ні. Хіба що псалми Давидові.

— То ти співаєш?

— Ні. Але я граю на органі.

— То це ту дівчину звали Альвілла? — зненацька спитав я і глянув на нього.

Він здивувався й відповів:

— Так, її звати Альвілла. Звідки ти це знаєш?

— Прочитав у цій історії.

— Он як, ти міг помітити. Звичайно ж! У тому немає нічого поганого.

— А тепер розкажи мені, як ти до цього дійшов?

— З Божою поміччю! — відповів він.

— Гаразд, то ти примандрував із Клеттрана в Саґфіорд і почав проповідувати перед людьми?

— О ні, о ні, — безпорадно заперечив він. — Так захотів священик. То сталося на похороні, коли я відчув своє покликання.

— Ти тоді заговорив? І що ж ти сказав?

— Я не казав нічого. Я молився Господу Богу. Тоді ховали того Бертеуса. Тут усе написано.

Не було ніякої ради, мені не вдалося відкрутитися, і я мусив узятися за читання. Я нічого від того не втратив, навпаки, виявилось, що то гарне оповідання, яке захопило мене простою мовою й описами.

Ось що я прочитав:

***

Усе почалося з того, що до нас прибився з Кведфіорда чоловік, якого звали Бертеус. Він був одружений і мав дитину. Ми часто з ним разом проводили час, хоч він був старший, до того ж заправляв рибальською шхуною. З усіх поглядів то була чудова людина, і в мене ніби з’явився ще один брат. Бертеус виписав собі дерева з Шенінґа, що в Гіллінґені, і я допомагав йому зводити хату, за що він мене годував, ну а більшого я й не хотів. Восени він поплив на шхуні до свого Кведфіорда, а далі зупинився біля Лофотенських островів ловити рибу тралом. Дружина лишилася на хуторі у їхній новій хаті. Не хочу на неї нічого набалакувати, але коли вона ходила з іншими жінками збирати ягоди, то