Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

Суртаз жестом запропонував другу сісти на єдиний у кімнаті стілець, а сам трохи незграбно опустився на край ліжка. Запанувала ніякова тиша, і першою її перервав Олрік.

— Не так я собі це уявляв...

— Що саме? — згорбившись та дивлячись собі під ноги, спитав його Суртаз.

— Завершення навчання... Ось це все, — молодий чарівник розгублено хитнув головою. — Як же так, Суртазе? Ти завжди був взірцем здорового глузду. Як тобі взагалі спало на думку створити таке чудовисько? На що ти розраховував?

— Я розраховував на успіх, — вигнанець знизав плечима, навіть не поглянувши на друга. Після недовгого мовчання Суртаз все ж підняв голову і тихо продовжив: — Ти знаєш мене найкраще й найдовше за всіх. Навряд чи ти не помічав, що все своє життя я постійно щось… доводжу, — дочекавшись невпевненого кивка у відповідь, адепт продовжив говорити: — Цей примарний голем… Він би став гідним підсумковим результатом мого навчання. Вінцем творіння. Я мав довести собі, що здатен його створити.

— Ну… Ти дійсно його створив, тут не посперечаєшся. Та невже ти справді вважаєш, що у разі успіху всі заплющили б очі на… його походження? — сплеснув руками Олрік.

— Ну, на моє ж заплющили, — криво посміхнувся вигнанець. — Хоча я впевнений, що моя нешляхетна кров досі викликає праведне обурення у деяких колишніх однокурсників, що походять з найдавніших магічних родів.

— Та до чого тут це? — роздратовано відмахнувся адепт. — У тебе, напевно, були й інші задуми, варті уваги самого короля Сайреса!

— Були. Та нині це вже не має значення.

— Що ж… Хай там що, але десятирічне вигнання — краще за страту.

— Мені досі здається, що краще б я тоді не вижив, — задумливо промовив Суртаз. — Це було б… — він замовк, добираючи потрібне слово: — Справедливо, так. За помилки треба платити.

— Однак ти вижив, отже твої таланти ще зможуть принести користь цьому світу, — аж занадто бадьоро промовив Олрік. — Тільки надалі варто розпоряджатися ними... зваженіше. До речі, а куди ти вирушаєш?

— Не думаю, що слід про це говорити, — напружено промовив вигнанець. — Сам розумієш...

— Ну, мені ж ти можеш сказати? — Адепт змовницьки підморгнув. — Я буду німим, як покій… Вибач, невдале порівняння, — Олрік винувато розвів руками. — Я мав на увазі, що нікому не скажу.

— Бачу, старий добрий гульвіса поступово повертається до життя, — цього разу Суртазу вдалося посміхнутися тепліше. — Я вирушаю до ельфів Срібного джерела.

Помітивши, як округляються від здивування очі його співрозмовника, вигнанець зітхнув:

— Як бачиш, моя мрія здійснюється... вкрай своєрідно.

— Це ж... Ти ж... — від хвилювання Олрік не одразу зміг підібрати слова. — Це неймовірно! Вони ж нікого не пускають до свого дорогоцінного зачарованого лісу!

— Ну от, якось так... — знизав плечима Суртаз. — Тільки про це — жодній душі.

— Авжеж! Розповіси, що і як там, коли повернешся?

— Буде видно, — розгублено промовив вигнанець, помітивши, як на дверях позаду друга почали спалахувати та згасати символи. — Схоже, це за мною, — тихо додав він, підводячись з краю ліжка.

Олрік теж піднявся на ноги, після чого зробив крок назустріч і мовчки обійняв друга. На мить Суртаз завмер нерухомо, ніби розгубившись, а потім — обійняв у відповідь і ляснув колишнього однокурсника по спині. За традицією, так прощалися учні школи після випуску. І відсторонився, знову сховавши руки до кишень.

— Суртазе, нам час йти. Ти готовий? — Корвел без стуку відчинив двері та зайшов до кімнати. — Овва, Олріку… Приємно бачити, що я недаремно витратив на тебе чорнила.

— Так, майстре Корвел, — кивнув вигнанець. — Щоправда, я вже все склав до торби. Перевірятимете речі?

— Ні, — криво усміхнувся старший магістр. — Все, що було хоч трохи підозрілим, вже давно забрали. Бери речі та ходімо.

— Я можу допомогти? — несміливо поцікавився Олрік.

Суртаз мовчки похитав головою, запустивши руку глибоко в сумку і навпомацки перевіряючи ще раз її вміст. Зрештою, він закинув ремінець на плече.

— Я готовий, майстре Корвел.

Старший магістр мовчки ступив за поріг.

— Прощавай, Олріку, — вимучено посміхнувся Суртаз у відповідь на прощальний кивок друга і послідував за викладачем.

Двері зачинилися. Олрік, що залишився на самоті, ще кілька хвилин розгублено постояв у спорожнілій кімнаті, і лише після цього попрямував до виходу. Вже біля порогу він розсіяно почухав спину. 

Шкіра між лопатками чомусь почала свербіти.