Айлін Вей - Ліхтарики для ЇЇ Величності, Айлін Вей

- Чому не сказали хто Ви, я був невічливий.

- Не потрібно, не вибачайся,не говори що невічливий, коли це звичайні розмови для людей. Я не хотіла казати, щоб не було офіційності. Можливо, я принцеса, але для початку людина теж.

- Ти принцеса, але так просто розмовляєш зі мною, нічого не вимагаєш. Невже тобі не потрібні мої поклони? А ще ти тікаєш з замку, навіщо? 

- Думаєш тут добре? Гарна картинка, не більше.

- Он як.

- Не клич принцесою.

- Добре.

- Так просто?

- Я не відмовляюсь, коли пропозиція вигідна, Шимей.

- Мені 21.

- Шимей, - вперше вона помітила легку посмішку на його вустах.

- Скільки тобі?

- 1 317, я трішки безсмертний.

- Не можна бути трішки смертним чи безсмертним. 

- Можливо, але все ж мене можна вбити.

- Розпишеш покроковий спосіб?

- Ти б не вбивала мене.

- Звідки така впевненість?

- Ну по-перше, я не розповім як це зробити, а по-друге від цього немає ссенсу. Невже те, щоб я прикривав твої втечі, не в твоїх інтересах?

- Хм заманлива пропозиція, але навіщо тобі це.

- Проведи мене по місту. Покажи всі таємні місця, коридори палацу, допоможи влитися в загальний потік.

- Ти... лишаєшся?

- Так, я вирішив погодитися на пропозцію твого батька. Тепер місто під моїм захистом.

- Наскільки ти сильний? 

- Предвісник зла, чула таку легенду?

- Чула. Хлопець, що спалює все на своєму шляху, з вогняним поглядом, - вона розглядала його обличчя, гострі риси, все ж маг до бісиків гарний. 

- Хм, правильно, Шимей.

- Але твої очі холодні. Наче абсорбують все тепло.

- Все ж в кожній легенді є частка брехні.

- Можливо правди?

- Саме брехні, принцесо.

- Я просила не називати мене так.

- А мені подобається. Вважай, що це не титул, а просто зручне звертання.

 Їх погляди зустрілися. В павільйоні панувала тиша, але вони спілкувалися без слів. На диво обоє відчували спокій, коли були разом. Не було тієї звичної настороженості до людей. Маг довго розглядав принцесу. Одяг, волосся, риси обличчя, рухи - він не розумів, як міг не помічати. Але було те, що його непокоїло.

- Принцесо.

- М?

- Що з очима.

- А що з ними?

- Ти знаєш. Чому вони карі? Чи це справжній колір, а тоді то.. Ти маєш магічну силу?

- Як ти зміг це пов'язати?

- Мей, я живу довго і бачив багато. Очі людини не змінються, тільки зі старнінням стають більш тьмяні. Або ж магія, коли потік сили надто велики, колір може змінитися під час її застосування. Що то було? Ілюзія чи я осліп?

- Зараз на мені лінзи.

- Нащо?

- В Імператора очі карі, в Імператриці теж. 

- Але вони твої кровні батьки.

- Так. Все ж ти маєш рацію: в мене є магія.

- Зніми лінзи.

- Нащо, так краще ж. 

- Ні, - твердо запевнив він, від чого зіниці дівчини розширились.

- Ні?

- Твої очі прекрасні, коли ти не носиш лінз. Колір унікальний.

- Але вони не такі як всі звикли.

- Можливо, але для мене це не має сенсу.  Вони неймовірні, наче віддзеркалюють твою душу.

- Ти не знаєш мене.

- Але я бачу колір твоєї душі.

- Який?

- Мм... ніжно-ніжно фіолетовий. Наче трішки змішаний з рожевим, але такий світлий.

- Дивно.

- Чому?

 Дівчина протянула руку і там з'явився маленький вогник, огорнутий тінями. Юаньмей гралася з ним, змінювала форму, а він покірно слідував її рухам, а потім замерз. Очі Сяо на мить розширились, випускаючи хоч якусь емоцію. Маленька сніжна кулька, але від неї випромінювалась енергетика. 

- Тіні?

- Не зовсім. Енергія і лід.

- М то ти можеш абсорбувати будь-яку силу і використати проти людини. 

- Щось схоже, але я не можу надто довго її тримати, адже навіть тіні розчиняються.

- Хм ти сильна. Це дуже рідкісна і корисна магія. Але вона ж не тільки дає, я правий? Коли ти використовуєш чиюсь магію, то втрачаєш свою енергію.

- Так. Я можу допомагати іншим, але не собі. Дай руку.

 Хлопець протянув долоню і Мей ледь доторкнулась до неї. Вона перевернула її, тепер його рани помітні. Вона легко провела по ній кінчиками пальців і найлегші шрами зникли. Але глибокі лиш стали ледь світліші.

- Сяо. Не всі рани від рук інших. Деякі ти сам залишив.

- Це була необхідність. Не завжди моя робота легка, принцесо. Дякую за цілительство, але це зайве, я ношу рукавиці.

- Чому?

- Не щоб приховати шрами, а тому, що так мою енергетику важче відчути, тобто я можу підібратися до супротивника на вигідну для мене відстань.

- Ти все робиш заради вигоди?

- Не все. Мені нічого не дають розмови з тобою, - дівчина на секунду нахмурилась. - Не варто, принцесо. Мені приємна твоя компанія, просто я не отримую від неї щось необхідне для себе.

- А як же спілкування з людиною, можливість поділитися чимось? В якомусь сенсі тепло?

- Мені не потрібно нічого з цього. Я добре почуваюсь і без розмов, на одинці, в холоді. Але не буду заперечувати, я не проти наших розмов. Це щось інше в моєму житті, новий аспект.

 Дівчині стало не надто приємно, вона знала, що маг не хотів образити, але чути таке не влаштовувало її. Їй спала на думку одна ідея - вона має розтопити його. Вони можуть подружитися. Схоже Сяо не надто звик до людей, але це не значить, що йому не потрібна компанія взагалі. Мей кортіло показати йому іншу сторону життя, вона не хотіла, щоб спілкування з нею було виключно заради його роботи. Чому таке бажання? Все просто: з її голови ніяк не виходила картина рудоволосого під червоним кленом. Принцеса, сама не розуміючи цього, тягнулась до нього більше ніж до людей. В неї не було близьких для неї людей. Батьки створювали картинку гарної родини, але насправді - це її тихий кошмар. Вона ніколи не почувалась з ними повністю в безпеці. Всі її кроки суворо контролювались і щоб вона не робила - їм завжди недостатньо. Тому принцеса тікала. Її так манила природа: тиша, спокій. Навіть там було безпечіше. І от вона зустрічає його. Цей хлопець сам того не розуміючи дарує їй маленьку надію. Він знає її таємницю і не видає, а значить з ним вона може бути вільною. Ніяких зобов'язань.