Надя Фендріх - Сестри-вампірки 1

улюблені донечки, – урочисто почав він. Сільванія і Дака перезирнулись: зазвичай, такими словами тато розпочинав якусь довгу промову, адже він дуже серйозно ставився до своєї ролі голови родини. – Ви знаєте, яка важлива Німеччина для вашої мами, і тому ми тут. Завтра ви поринете у світ людей, і для вас почнеться нове цікаве життя в цьому світі.

Трохи занудьгувавши, Дака намацала листочок, що лежав поруч із нею, і, надибавши там апетитного на вигляд жука, швидко закинула його собі в рот. Від згадки про завтрашній день у Сільванії зашкребло і залоскотало в животі, так ніби там гуляв весілля великий мурашник.

– Ви повинні пам’ятати, мої любі донечки, що люди – по суті дуже милі, але водночас досить боязкі створіння. Вони бояться всього незвіданого. А якщо вони вважають, що їм загрожує небезпека, то й зовсім стають агресивними.

Дака спокійно дриґала ногами. Сільванія ж, навпаки, схвильовано вслухалася в кожне батьківське слово.

– Я не хочу вас лякати, – продовжував Міхай, узявши за руку Сільванію. – Я лише хочу попросити вас бути обачними. Ви не такі, як усі, і декому з людей це може не сподобатися. Ніколи не забувайте, хто ви, але тримайте язик за зубами. А тепер нумо співати!

І вони затягли улюблену трансільванську пісню, що навіювала спогади про батьківщину і змушувала плакати від туги за домівкою.

«Цікаво, мене пустять до школи з Карлом-Хайнцом?» – думала в цю мить Дака.

«Що мені завтра надягнути?» – ламала голову Сільванія.

«Сподіваюся, в Німеччині мої донечки виростуть справжніми вампірами… Або хоча б напіввампірами», – розмірковував Міхай.

«Сподіваюся, ніхто не почує, як Міхай, Дака і Сільванія співають, і не побачить, як вони літають», – хвилювалася Ельвіра, стоячи на терасі і прислухаючись до нічної тиші.

«Ото вже виведу вас на чисту воду!» – потирав руки Дірк ван Комбаст. Він теж стояв на ґанку і прислухався… точніше, підслуховував.

А хто тут нормальний?

У понеділок вранці, отримавши від мами всі напучення, Сільванія і Дака вирушили до школи. Дака брела тротуаром із таким виглядом, наче їй до ноги прикували труну.

– Дурне ходіння, – бурчала вона. – Втомна і безглузда нудьга! До школи можна було б долетіти лише за кілька секунд!

– Як сказала би зараз мама, дискусію закінчено, – повчально заявила Сільванія.

– Га-га, – похмуро буркнула Дака.

Напередодні Сільванія півночі очей не могла стулити, все думала, що надягнути цього особливого дня. Нарешті вибір пав на користь різнокольорового намиста, довгих прозорих рукавичок і улюбленої підперезаної шовковим шарфом блідо-рожевої сукні з нашитими ліловими й рожевими квітами. У ній Сільванія скидалася на юну принцесу, яка скніла в замку в очікуванні прекрасного принца.

Не спалося цієї ночі й Даці. Однак переймалася вона не гардеробом, а втечею в Бистрію. Від першої ж миті, щойно її нога ступила на німецьку землю, Дака зрозуміла: Біндбургу ніколи не стати її другою батьківщиною, тож повернення до Трансільванії – лише питання часу. У школу вона надягнула чорну міні-спідницю з поясом, усіяним заклепками, і яскраво-жовті гольфи. Якщо не знати, що Дака – напіввампір, її цілком можна було сплутати з дівчиною-панком, за якою через декілька хвилин заїде якийсь убраний у все шкіряне хлопець і відвезе її на пекельно-гучний рок-концерт. Але ані прекрасний лицар, ані вбраний у все шкіряне панк з’являтися не поспішали.

Тим часом дівчатка переступили кордон маленького королівства Польді. Відчувши наближення сестер, він підбіг до огорожі і гнівно задзявкав: «Караул! Небезпека!» Але ніхто не зрозумів його попереджень. Ні господиня, яка саме засаджувала улюблену клумбу, ні Дака, яка зухвало посміхнулась у його бік. Відірвавшись від землі, дівчинка на мить зависла в повітрі. Намагаючись зупинити сестру, Сільванія теж випадково злетіла, чим остаточно роздратувала Польді. До самого рогу пес проводжав сусідок божевільним гавкотом, а ті спокійнісінько опустилися на землю й пішли тротуаром з таким незворушним виглядом, ніби нічого й не сталося.

Поведінка Польді здивувала його господиню. І чому він втрачає самовладання від одного лише погляду на сусідських дівчаток? Враження вони справляли досить приємне – були виховані й милі, ну, хіба що бліді занадто. Фрау Газе похитала головою, протерла окуляри і, знову начепивши їх на ніс, продовжила займатися клумбою. «Схоже, такси на старість починають поводитися дивно», – подумала вона.

Сільванію ж обурила поведінка Даки: не встигла переступити поріг будинку, як одразу порушила правила. Проте сестра, здавалося, не усвідомлювала всього жаху від скоєного і тільки хихотіла: що може бути більш чудовим за коротенький ранковий політ? До того ж, якщо в цій Німеччині постійно доведеться кудись тягатися, то навіщо збивати собі ноги, коли можна пересуватися повітрям? І все ж залишок дороги Дака воліла вести себе пристойно і маминих правил більше не порушувала. Вона навіть не перебігала дорогу на червоне світло, а переходила разом із сестрою на зелене і в призначеному місці. Дорожній рух у Німеччині здався Даці надто відрегульованим: в Бистрії всі літали, як кому заманеться. «Яка ж нудна ця Німеччина!» – вирішила про себе Дака. Залишалося сподіватися, що в школі буде бодай трошки менше порядку.

Але, тільки-но переступивши поріг нового класу, Дака зрозуміла, що її очікуванням не судилося справдитися. Одягнені їхні нові однокласники були без особливої фантазії. Певна річ, зовсім не обов’язково було розпиндючуватися, як Сільванія, але невже немає на світі іншої одежі, крім джинсів і футболок? Здавалося, у хлопців геть відсутнє почуття стилю. Та й взагалі, усе в новому класі було якесь аж надто правильне. Дака з тугою озирнулася й тицьнула Сільванію в бік:

– Ну і як тобі? Як на мене, повний відстій.

– А мені подобається, – сказала Сільванія. Її завжди дратував безлад, що панував у їхній бистрійській школі.

Класна керівниця фрау Реннеберг встала у дівчаток за спинами. Вона, певна річ, не здогадувалась, що перед нею – напіввампіри. Для неї Дака і Сільванія були лише новими ученицями, яких украй важливо добре привітати. Тим паче, що ці близнята здавалися якимись особливими. І зовсім не через те, що не походили одна на одну – таке у близнюків буває. Фрау Реннеберг визнала, що вигляд обидві дівчинки мають досить втомлений, а їхня шкіра блідіша, ніж у інших дітей. Блідий і втомлений вигляд після вихідних – звісно, не рідкість, але ці двоє були бліді як смерть. Та й пахло від них не солодощами та квітами, як від інших дітей, а цвіллю і вогкістю старого склепу.

Ну що ж, учнів не обирають. Фрау Реннеберг обхопила Сільванію і Даку.

– Прошу тиші! – голосно сказала вона. – Це Дакарія і Сільванія Цепеш. Вони приїхали з Бистрії і тепер навчатимуться з вами в класі. Бистрія – це місто в Трансільванії.

– Ого! Трансільванія! Граф Дракула! Ви часом не вампіри? – заверещав хлопчисько в синьо-білій бейсболці.

Клас вибухнув реготом. Найбільше сміялися русява дівчинка в сірій шапочці і хлопчик у чорній толстовці, який сидів поруч із нею.

Сільванія здригнулася, а ось Даку вельми розважило все, що відбувається: нехай цей дотепник сміється досхочу. Якщо він і справді вважає