Віктор Гюго - Дев’яносто третій рік

Усім перехопило подих, крім, може, старого, похмурого секунданта жахливого двобою.

Його самого могла роздушити гармата. Але він не рухався.

А під ними сліпа стихія керувала боєм.

В той момент, коли канонір, зважившись на боротьбу сам на сам, кинув виклик гарматі, качка, з волі морської стихії, на мить припинилась, і каронада на момент завмерла, немов здивована.

«Іди ж!» казав їй чоловік. І гармата, здавалось, прислухалась.

Раптом вона кинулась на нього. Чоловік відскочив і ухилився від удару.

Боротьба почалася. Боротьба нечувана. Слабка істота змагалася з невразливим. Приборкувач з плоті й крові пішов на чавунного звіра. На одному боці була сила, на другому — душа.

Все це діялося в півтемряві. Це було немов невиразне надприродне видіння.

Душа. Дивна річ, — здавалося, що й гармата теж має душу. Але душу, сповнену ненависті й люті. Це сліпе чавунне страховище, здавалося, має очі. Воно наче підстерігало чоловіка. Можна було додумати, що в нього є якісь підступні заміри. Каронада теж вибирала слушний момент. Це була якась гігантська залізна комаха, яка ніби мала демонічну волю. Іноді ця велетенська сарана стукалася об низьку стелю батареї, потім падала на всі свої чотири колеса, немов тигр на чотири лапи, і знову кидалась на чоловіка. А він, меткий, спритний, гнучкий, звивався, як вуж, ухиляючись від цих блискавичних рухів. Він уникав зустрічей, але удари, від яких він ухилявся, падали на корабель і руйнували його далі.

Уривок ланцюга залишився біля каронади. Невідомо, як ланцюг намотався на гвинт казенної частини. Один кінець ланцюга був прикріплений до лафета. Другий, вільний, шалено метлявся круг гармати, роблячи ще небезпечнішими її стрибки. Гвинт держав ланцюг як у стисненому кулаці, і цей ланцюг посилював удари тарана ударами бича, утворював круг гармати жахливий вир; залізний нагай у бронзовій руці. Цей ланцюг робив боротьбу ще важчою.

Проте чоловік уперто змагався. Він сам часом нападав на гармату; скрадався попід обшивкою з брусом і петлею в руках; і гармата, здавалось, розуміла і, вгадуючи пастку, тікала. Чоловік, грізний, переслідував її.

Так не могло тривати довго. Гармата немов сказала собі раптом: «Годі! Треба кінчати!» і спинилась. Почувалося, що наближається кінець. Гармата немовби вагалась і раптом зважилась на жорстокий вчинок, — для всіх вона була як жива істота. Зненацька вона ринулась на каноніра. Канонір відскочив убік, дав їй пробігти і крикнув їй, сміючись: «Ану, ще раз!» Гармата, як скажена, підбила ще одну каронаду з лівого боку, потім, немов пущена невидимою пращею, кинулась до правого борту, на чоловіка, який ухилився знову. Ще три каронади звалилися від ударів гармати. Потім, неначе осліпнувши і не тямлячи більше, що робить, вона повернулась і покотилась уперед, збила форштевень і мало не зробила пробоїну в носовій стіні. Чоловік відскочив до трапа і став за кілька кроків від старого. Він держав напоготові свій брус. Гармата немов помітила це і, навіть не повернувшись, покотила назад на каноніра з блискавичною швидкістю, наче удар сокири. Притиснутому до обшивки чоловіку, здавалося, нема порятунку. Всі мимоволі скрикнули.

Але старий пасажир, що досі стояв нерухомо, кинувся вперед швидше за страшних супротивників. Він схопив паку фальшивих асигнацій і, рискуючи бути розчавленим, кинув її прямо під колеса гармати. Такий рішучий і небезпечний рух не могла б зробити спритніше й точніше навіть людина, обізнана з усіма вправами, описаними в книзі Дюрозеля про те, як поводитися з морськими гарматами.

Кинута під колеса пака подіяла як перепона. Іноді камінчик затримує брилу, гілка дерева відвертає лавину. Каронада немов спіткнулась. Канонір і собі, скориставшись грізною нагодою, встромив залізний брус між спиці одного з задніх коліс. Гармата спинилась.

Вона нахилилась. Чоловік одним рухом бруса підважив її. Тяжка маса з гуркотом перекинулась, а чоловік накинувся на неї, обливаючись потом, і зашморгнув петлю на шиї поваленого бронзового страховища.

Скінчилося. Чоловік переміг. Мурашка подолала мастодонта. Пігмей полонив грім.

Солдати й матроси заплескали в долоні.

Увесь екіпаж кинувся вниз з канатами й ланцюгами, і за якусь хвилину гармата була закута.

Канонір уклонився пасажирові.

— Пане, — сказав він, — ви мені врятували життя.

Але старий знову уже прибрав безстрасно спокійну позу і не відповів нічого.

VI. ДВІ ШАЛЬКИ ТЕРЕЗІВ

Людина перемогла, але можна сказати, що гармата перемогла теж. Негайну катастрофу відвернули, проте корвет аж ніяк не був урятований. Завдані йому ушкодження здавалися непоправними. В обшивці було п’ять пробоїн, з них одна, спереду, дуже велика. Двадцять каронад з тридцяти лежали підбиті на своїх рамах. Спіймана й прикута на ланцюг каронада теж вибула з ладу: гвинт казенної частини зіпсувався, отже націлювати гармату не можна було. Батарея налічувала тепер тільки дев’ять гармат. В трюмі протікала вода. Треба було негайно вживати заходів проти аварії і братися до насосів.

На середню палубу тепер, коли її можна було оглянути, страшно було дивитися. Навіть скажений слон не міг би так потрощити свою клітку.

Хоч як потрібно було для корвета пройти непоміченим, але ще важливішим було — не дати йому потонути. Довелося освітити палубу кількома ліхтарями, прикріпивши їх в різних місцях до бортів.

Увесь час, поки тривала трагічна боротьба, від якої залежали життя і смерть екіпажу, ніхто не знав, що робиться в морі. А туман погустішав, погода змінилася, вітер безперешкодно грався кораблем. Корвет збився з курсу, він уже не був під захистом Джерсея та Гернсея, опинившись далі на південь, ніж треба. Корабель плив серед розбурханого моря. Великі вали цілували страшними поцілунками його зяючі рани. Морський зиб ставав дедалі небезпечнішим. Бриз переходив у шторм. Насувався шквал, можливо, навіть буря. Зір розрізняв тільки найближчі чотири вали, а далі вже нічого не було видно.

Поки команда нашвидкуруч, абияк лагодила найбільш серйозні ушкодження на середній палубі, затикала пробоїни і впорядковувала уцілілі від розгрому гармати, старий пасажир піднявся на палубу.

Він стояв нерухомо, притулившись спиною до грот-щогли, і ніби не помічав жвавого руху на кораблі. Шевальє Ла В’євіль звелів солдатам морської піхоти вистроїтися обабіч грот-щогли, а матроси, зачувши свисток боцмана, розмістилися на реях.

Граф дю-Буабертло підійшов до пасажира.

За капітаном ішов чоловік, розгублений, задиханий, у пошматованому одягу, але все-таки задоволений.

Це був канонір, який так вчасно показав себе приборкувачем страховища і подолав гармату.

Граф по-військовому віддав честь одягненому селянином старикові і сказав:

— Пане генерал, ось цей чоловік.

Канонір стояв струнко, спустивши очі.

Граф Буабертло продовжував:

— Пане генерал, чи не вважаєте ви, що командири повинні якось