Віктор Гюго - Дев’яносто третій рік

же маєш справу з метальним снарядом, що сам наче розуміє, немовби мислить, і кожну мить змінює напрям. Як спинити те, від чого треба тікати? Страшна гармата скаженіє, кидається вперед, задкує, б’є прямо, б’є праворуч, б’є ліворуч, відбігає, пробігає, плутає всі розрахунки, ламає перепони, чавить людей, як мух. Увесь жах становища в тому, що підлога хитається. Як боротися з безнастанними змінами нахилу площі? Всередині корабля немовби ув’язнено блискавку, яка шукає виходу: це гуркіт грому під час землетрусу.

В одну мить весь екіпаж був на ногах. Винуватцем катастрофи був старший канонір, що недбало загвинтив гайку ланцюга і погано закріпив колеса каронади. Через це рама совалася, площадки розхиталися, луснув канат, гармата вже не трималася міцно на лафеті, бо пристроїв, що перешкоджають відкатові, тоді ще не було в ужитку. Коли морський вал ударив у гарматну порту, погано закріплена каронада відкотилася, перервала ланцюг і грізно ринулась блукати по середній палубі.

Щоб уявити собі, як дивно вона рухалась, згадайте, як химерно збігає краплина води по склу.

В ту мить, коли лопнув ланцюг, каноніри були при батареї. Групами і поодинці вони виконували свою моряцьку роботу, готуючись до можливого бою. Каронада, відкинута кільовою качкою, врізалась в купу людей і відразу ж роздавила чотирьох, потім, підхоплена боковою качкою, нахилилась, перерізала надвоє п’яту жертву і, вдарившись об лівий борт, збила з лафета ще одну гармату. Тоді й пролунав той розпачливий крик. Всі люди кинулись до трапа. За якусь мить батарея спорожніла.

Величезну гармату полишили на саму себе. Вона була сама собі господиня і господиня корабля. Вона могла робити все, що хотіла. Увесь екіпаж, який завжди з усмішкою зустрічав бій, тепер тремтів від страху. Неможливо описати, який жах охопив усіх.

Капітан Буабертло і його помічник Ла В’євіль, обоє безстрашні люди, спинились над трапом і, мовчазні, бліді, дивилися вниз, не знаючи, на що зважитись. Хтось відштовхнув їх і спустився вниз. Це був їхній пасажир, «Селянин», чоловік, про якого вони говорили за хвилину перед тим.

Дійшовши до низу трапа, він спинився.

V. VIS ET VIR[18]

Гармата гасала по середній палубі. Це була немовби жива колісниця з Апокаліпсиса. Морський ліхтар, що блимав на батарейному форштевні, ще підсилював фантастичність цього видовища запаморочливим миготінням світла і тіней. Обриси гармати розпливлись від шаленого руху, і вона то з’являлась чорною плямою в смузі світла, то, тьмяно поблискуючи, зникала в темряві.

Вона продовжувала катувати судно. Розбила ще чотири гармати і зробила в обшивці дві пробоїни, на щастя, вище ватерлінії, але якби налетів шквал, вода линула б у них. Каронада несамовито наскакувала на корпус корвета. Шканці, дуже міцні, ще трималися, бо гнуте дерево особливо тривке, але чути було, як вони тріщать під ударами цього гігантського тарана, дивовижно всюдисущого, що бив в усі боки враз. Навіть сильно струшувана у пляшці дробина не стукається в стінки так безладно і так швидко.

Четверо коліс каронади прокочувалося й перекочувалося по вбитих нею людях, шматуючи їх, кришачи й розриваючи; куски трупів качалися по палубі. Мертві голови, здавалося, кричали. Струмки крові переливалися по палубі в різних напрямах, залежно від нахилу.

Внутрішня обшивка, розбита в кількох місцях, починала розлазитись. Увесь корабель сповнений був страхітливим гуркотом.

Капітан швидко опанував себе, і з його наказу крізь отвір трапа на середню палубу почали кидати все, що могло затримати або послабити скажений біг гармати: матраци, койки, запасні паруси, канати, матроські мішки і навіть пакунки фальшивих асигнацій, якими корвет було завалено, бо ця підла вигадка англійців вважалась тоді законним прийомом війни.

Але яку користь могло дати це ганчір’я? Ніхто не наважувався спуститися вниз, щоб розкласти його, і за кілька хвилин палуба побіліла, вкрита дрібненькими клаптиками матерії й паперу.

Хвиля на морі була якраз така, що катастрофа посилювалась. Якби почався шторм, то це могло бути на краще, — він перевернув би гармату колесами догори і тоді її можна було б легко приборкати.

Тимчасом руйнування ставало все більшим. Вже були тріщини і навіть надломи в щоглах, що, впираючись у кіль, проходять крізь усі палуби, ніби товсті круглі колони. Під конвульсивними ударами гармати фок-щогла розкололася, навіть грот-щогла була ушкоджена. Батарея вся розладналася. Десять гармат з тридцяти вже були непридатні до бою. Пробоїна в обшивці більшала, і корвет починав протікати.

Старий пасажир, що спустився на середню палубу і стояв на нижньому східці трапа, здавався кам’яною статуєю. Суворим поглядом спостерігав він те, що діялось. Він навіть не ворушився. Здавалося неможливим зробити бодай один крок у приміщенні батареї.

Кожен поворот каронади, яка вирвалася на волю, наближав загибель корабля. Ще кілька хвилин, і неминуче мала статись аварія.

Треба було або загинути, або відвернути катастрофу, на щось зважитись. Але на що?

Яким страшним ворогом була каронада!

Треба було спинити цю навіжену металеву громаду.

Треба було спіймати цю блискавку.

Треба було знешкодити цей шквал.

Буабертло спитав Ла В’євіля:

— Вірите ви в бога?

— Так. Ні. Іноді.

— Під час бурі?

— Так. І в такі хвилини, як ця..

— Справді, тільки бог може врятувати нас, — сказав Буабертло.

Всі інші мовчки дивились, як каронада чинить свою жахливу справу.

Зовні хвилі, б’ючись об борти корабля, вторили своїми ударами ударам гармати. Здавалося, два молоти кують поперемінно.

Раптом на цій своєрідній неприступній арені, де стрибала на волі гармата, з’явився чоловік із залізним брусом у руках. Це був винуватець катастрофи, старший канонір, через недбалість якого сталося це лихо. Вчинивши зло, він вирішив його виправити. Схопивши в одну руку ганшпуг, у другу — бейфут з петлею, він стрибнув крізь люк на середню палубу.

І от почалося жахливе — справді титанічне видовище, боротьба гармати з каноніром, змагання матерії і розуму, поєдинок речі з людиною.

Чоловік став у кутку і, тримаючи напоготові брус та петлю, прихилився спиною до тімберса і, розставивши свої міцні, ніби сталеві, ноги, блідий, як смерть, трагічно спокійний, чекав, ніби врісши в підлогу.

Він ждав, щоб гармата прокотилась повз нього.

Канонір знав свою гармату, і йому здавалося, що й вона повинна його знати. Він уже давно жив поруч з нею. Скільки разів засовував він руку їй у пащу! Це було свійське страховище. Канонір став говорити до неї, наче до собаки.

— Іди сюди, — кликав він. Можливо, він її навіть любив.

Він, здавалося, хотів, щоб вона підбігла до нього.

Але підбігти до нього — значило наскочити на нього. Тоді він пропав. Як зробити, щоб вона його