Рейчел Меддоу - Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу

року), це означає, що якби Джон Д. у чарівний спосіб воскрес з усім своїм нерозтраченим багатством, його особисті статки приблизно втричі перевищували б статки молокососа, який очолив перелік «Форбс» 2019 року.

Мільйони барелів чорнила пішло на намагання пояснити дивовижні досягнення Рокфеллера, розкрити засадничу (і, можливо, придатну для запозичення) тактику, виявити особливу природжену геніальність, завдяки якій він усього цього досягнув. Теорій не позичати. Візьмемо за приклад те, що можна назвати Теорією затички. Затичка — пробка, використовувана раніше для закорковування бочки з нафтою, і жагуча цікавість Рокфеллера до цього позбавленого романтики промислового гвинтика, його прискіплива увага до щомісячного підрахунку затичок пропонується як привабливий рецепт секрету його успіху. «Ваш березневий переоблік засвідчив, що напохваті є 10 750 затичок, — написав якось Рокфеллер одному зі своїх старших майстрів. — Звіт за квітень показує закупівлю 20 тисяч нових затичок, 24 тисячі затичок було використано і 6000 лишилося на руках. Що сталося з іншими 750 затичками?» Можливо, секрет у тому, щоб берегти кожну копійку! Розумієте, Джон Д. Рокфеллер нічого не витрачав даремно, тому й зміг знизити свої видатки, знищити, завдяки цінам, усіх конкурентів, видавити їх із бізнесу чи хоча б запхати в ангеломилосердний «Стандард ойл».

Згодом широко зажила слави Теорія великого монстра. «Тікайте, діти, не то Рокфеллер вас схопить», — погроза, яка наприкінці ХІХ століття вселяла жах у нафтопромисловість Пенсільванії. Серед широкого загалу Теорія великого монстра набула популярності після влучної серії дослідницьких статей Іди Тарбелл «Історія компанії «Стандард ойл», надрукованих у журналі «Макклур» на початку 1902 року. Тарбелл, яка виросла в нафтовидобувних краях, ретельно описала понад тридцять років підступної, корумпованої, грабіжницької поведінки Рокфеллера, яка була не чим іншим, як його зусиллями стерти з лиця землі своїх конкурентів. Він був, за оповідями Тарбелл, хижим і хитрим лиходієм. Вдови й сироти, бережіться. Чималу роль зіграло й те, що Рокфеллер, якому на момент публікації минуло шістдесят три, до того часу виглядав якраз так, що міг зійти за лиходія. Він дуже схуд і зморщився — і навіть гірше. «Він страждав на облисіння. 1901 року він втратив не лише все волосся на голові, а й на всьому тілі, — пояснює Чернов. — Іда Трабелл з’явилася роком пізніше, написала ці матеріали, зображаючи його монстром. Через те що він облисів, він раптово постарів (і став відразливим), його зовнішність, здається, лише підтверджувала сказане Трабелл у матеріалах, таким чином, публікації вийшли у вкрай несприятливий для Рокфеллера період».

Є також Теорія людини свого часу. Рокфеллер, як твердить ця теорія, просто грав відповідно до дуже неусталеного у його дні набору правил, точнісінько, як і решта. Кордони між капіталізмом та демократією в Америці все ще визначалися, правила гри все ще писалися. Панівну норму поведінки найкраще підсумував один із перших партнерів Рокфеллера — Генрі М. Флеглер, який тримав на своєму робочому столі такий невеличкий припис: «Чини з іншими так, як вони б вчинили з тобою, — і роби це першим». Смисл вільного ринку полягав не в конкуренції, а в перемозі. «Найбільш серйозне звинувачення, яке можна висунути на адресу [«Стандард ойл»], що вона досягнула успіху», — написав нафтовик, який був змушений або спродатися Рокфеллеру в 1880-х, або потерпати від наслідків. «Він перехитрив конкурентів, які прагнули грати в ту саму гру, але не настільки майстерно її опанували… У бізнесовому двобої кінець одного — можливість для іншого. Це правило нашого конкурентного буття: у час, коли в конкурента по бізнесу справи йдуть кепсько — коли насідають кредитори, коли банки вимагають перевірити відповідність паперів, коли шериф погрожує припинити підтримку — це можливість для іншого суперника завдати остаточного удару й нажитися на лихові свого собрата». Старший син і спадкоємець Рокфеллера запропонував надзвичайно пишномовну метафору для виправдання потреби (яка ж, звісно, поставала нечасто) вдаватися до нещадної тактики: «Пишноту й пахощі американської троянди, якими так тішиться глядач, можна створити, лише жертвуючи ранніми пуп’янками, які ростуть навколо неї. Це всього лише закон природи і закон Божий».

У самого Рокфеллера також було чимало улюблених теорій щодо свого незвичайного зростання. Як благочестивий і пуританський баптист Джон Д. був певен, що в роботі він — вища істота. «Я вірю, що вміння заробляти гроші — це дар Божий, — пояснював він одному письменнику. — І так само, як хист до мистецтва, музики, літератури, талант лікаря, медсестри, ваш — має бути розвинений і використаний відповідно до наших можливостей на благо людства. Обдарований тим, чим я володію, я вважаю за свій обов’язок заробляти гроші і ще більше грошей, і використовувати їх на благо мого ближнього, відповідно до велінь моєї совісті».

Згадані різні теорії, як і чимало інших, до яких також вдаються, одна одну не взаємозаперечують. Уся правда про Джона Д. Рокфеллера — складна і складається із кожної з них потроху. Але наріжний факт, на якому ґрунтується все решта, насправді вкрай простий: «Стандард ойл» просто продовжувала випускати найкращий продукт на ринку за найнижчою для споживча ціною. Дзень-дзелень!1

До першого десятиліття ХХ століття «Стандард ойл» була настільки впливовою, що значною мірою встановлювала свої правила: ні федеральний уряд, ні керівництво різних штатів не спроможні були її стримувати. Рокфеллер і його корпорація явно стали некерованими — утворилася ситуація, що породжувала тривогу в молодій республіці, яка складалася з вільних людей, відданих ідеї рівності. Декому видавалося, ну, не по-американськи, що це неймовірне багатство природних ресурсів — у всій його «пишноті й пахощах» — слід обгородити парканом як чиюсь приватну власність. У 1911 році, приблизно через сорок років по тому, як Рокфеллер почав квест з панування в нафтобізнесі, і приблизно через двадцять років, як він цього досягнув, Верховний Суд США ухвалив, що «Стандард ойл» керувала змовою з обмеження торгівлі, намагаючись монополізувати міждержавну нафтопромисловість. Значною мірою їй це вдалося. В ухваленому Верховним Судом США рішенні головний суддя Едвард Д. Вайт писав, що не піддаються сумніву «наміри й ціль [«Стандард ойл»] утримати панування в нафтопромисловості не в результаті звичайних методів промислового розвитку, а завдяки використанню нових способів об’єднання, до яких вдавалися з метою посилити позиції, замість того щоб міцнішати, вдаючись до нормальних методів».

Як засіб правового захисту суд ухвалив рішення, відповідно до якого «Стандард ойл» мала розділитися на три десятки окремих фірм, які змушені будуть конкурувати одна з одною. Рокфеллер, який залишився власником усіх дочірніх компаній, визнав цю домовленість напрочуд корисною. Відокремлені компанії процвітали. Після розподілу Джон Д. виявився ще багатшою людиною, ніж був до того. І навіть у наші