Джон Гришем - Фірма

— Є й інша причина. Наші чоловіки — саме чоловіки, не жінки, — дуже пишаються своєю заможністю, від кожного очікують відповідного вигляду і поведінки. Якщо працівникові доведеться мешкати в квартирі, вони сприймуть це як приниження. Вони хочуть, щоб у вас був будинок, а за п’ять років інший будинок — більший. Якщо у другій половині дня матимемо час, я тобі покажу деякі будинки партнерів. Як побачиш їх, то й не будеш проти довгого робочого дня.

— Та я вже звикла.

— Ось і чудово, але це не зрівняти з навчанням у виші. Часом, коли надходить пора виплати податків, то може бути і сто годин роботи на тиждень.

Еббі всміхнулася й похитала головою — цифри вражали.

— А ти працюєш?

— Ні. Здебільшого дружини не працюють. Грошей вистачає, потреби ходити на роботу нема, а від чоловіків не дочекаєшся, щоб допомагали з дітьми. Але робота, звісно, не забороняється.

— Ким не забороняється?

— Та фірмою.

— Сподіваюся, що так.

Еббі подумки повторила слово «забороняється», але та вирішила не звертати уваги.

Кей відсьорбувала каву й розглядала качок. Якийсь малюк відійшов від мами і стояв перед водограєм.

— Ви вже думаєте про поповнення? — запитала Кей.

— Може, за кілька років.

— Заводити дітей заохочують.

— Хто?

— Фірма.

— З якого це дива фірмі цікавитися, будуть у нас діти, чи ні?

— Знову-таки, міцні родини. Народження дитини в когось — це справжня подія. — Тобі в лікарню шлють квіти й подарунки, носяться з тобою, мов з королевою. Чоловікові надають тижневу відпустку, та зазвичай він надто зайнятий роботою. Фірма робить страховий внесок у тисячу доларів дитині на навчання. Стільки тоді радості!

— Це вже здається якимось братством.

— Швидше одна велика родина. Все життя крутиться навколо фірми, публічне також. І це важливо, адже серед нас нема місцевих. Усі ми — прийшлі.

— Все так, але я не хочу, щоб мені хтось вказував, коли йти працювати, коли звільнятися й коли заводити дітей.

— Не хвилюйся. Фірма дуже дбає про кожного, але вони не втручаються не в свої справи.

— А я вже починаю сумніватися.

— Розслабся, Еббі. Це як справжня родина. Вони чудові люди, а Мемфіс — прекрасне старе місто, де хочеться жити і виховувати дітей. Вартість життя тут нижча, темп життя повільніший. Ви ж, певно, вже можете порівняти його з великими містами, ми теж це робили. Але повір, Мемфіс я не проміняю ні на який мегаполіс.

— То ми все місто оглянемо?

— Так, тому я зараз тут. Почнімо з центра, тоді подамося на схід, подивишся на красоти передмістя, може, принадні будиночки запримітиш, а тоді пообідаємо у моєму улюбленому ресторані.

— Бачу, буде весело.

Кей розплатилася за сніданок, і вони вийшли з «Пібоді», сіли до авто — новенького «мерседеса» Квінів від фірми.

Бенкетна зала, або їдальня, як її тут просто називали, знайшлася в західній частині п’ятого поверху, виходила вона на Ріверсайд-драйв на самісіньку річку. Ряд височенних — вісім футів — вікон відкривав панораму поромів, колісних теплоходів, барж та мостів.

Ця зала була надійним оплотом, святим місцем для працівників, яким стало здібностей та амбіцій, щоб називатися партнерами поважної фірми Бендіні. Щодня всі тут збиралися на обід, який готувала їм Джессі Френсіс, здоровенна темпераментна стара афроамериканка, а прислуговував за столом її чоловік Рузвельт, у білих рукавичках та поношеному вицвілому фраку, який сидів на ньому доволі кепсько, зате колись був подарований самим Бендіні незадовго до смерті. Бувало, збиралися тут і вранці, щоб попити чаю з пончиками і поговорити про справи, а часом і вечорами — за келихом вина відзначити успішний місяць чи чийсь особливо високий гонорар. Бенкетна зала призначена була лише для партнерів, хіба тільки могли запросити випадкового гостя — надто вже вигідного клієнта чи кандидата на посаду. Співробітники тут бували двічі на рік, лише двічі — ще й реєструвалися щоразу, та й то на запрошення партнерів.

До зали була й прибудова — маленька кухня, в якій і творила Джессі Френсіс. І саме тут, двадцять шість років тому, вона приготувала перші страви для самого містера Бендіні та його колег. Упродовж двадцяти шести років вона готувала для них виключно страви південної кухні й відверто ігнорувала прохання змінити меню. «Не подобається — не їжте», — відтяла вона. Якщо судити з кількості об’їдків, що забирав зі столу Рузвельт, страви всі з’їдали з неабияким задоволенням. У понеділок вона вивішувала меню на тиждень; не пізніше десятої ранку мали відмітитися всі, хто прийде їсти, а якщо хтось міняв розклад чи не з’являвся, Джессі могла на нього роками дутися. Вони з чоловіком працювали щодня по чотири години і отримували тисячу доларів на місяць.

За стіл сіли Мітч, Ламар Квін, Олівер Ламберт і Ройс Мак-Найт. Спершу їм принесли ніжні реберця з гарніром із засмаженої бамії та парових кабачків.

— Вона сьогодні жир процідила, — зауважив містер Ламберт.

— Дуже смачно, — похвалив Мітч.

— А вам від масних страв не погано?

— У Кентуккі готують так само.

— Я прийшов у фірму в 1965 році, — сказав Мак-Найт. — Так от, я з Нью-Джерсі. Я підозріло ставився до південної кухні й уникав її. До всього додається масло, і смажать теж на тваринних жирах. Аж раптом містер Бендіні відкриває тут це невеличке кафе, наймає Джессі Френсіс, і ось у мене вже двадцять років печія. Стиглі помідори — смажені, зелені помідори — смажені, баклажани, бамія, кабачки — геть усе смажиться. Раз було збунтувався Віктор Мілліган, він з Конектикута, еге ж? То Джессі наклала йому смажених маринованих огірків. Ви можете собі таке уявити? Посмажити мариновані огірки! Мілліган висловив невдоволення в присутності Рузвельта, той переказав Джессі, а та пішла чорним ходом і зникла. Рузвельт хотів повернутися, однак вона його не пускала. Врешті-решт Бендіні все залагодив, і вона погодилася повернутися на роботу з умовою, щоб ніхто не скаржився. Однак вершкового масла вона таки стала додавати менше. Гадаю, тепер проживемо років на десять довше.

— Смакота! — намазуючи маслом ще одну булочку, промовив Ламар.

— Тут завжди смачно, — додав Ламберт, коли до столу підійшов Рузвельт. Її страви поживні й калорійні, ми рідко коли пропускаємо обід.

Мітч їв не поспішаючи, старався підтримувати бесіду й говорити невимушено. Це було нелегко. Серед цих надзвичайно успішних юристів —