Френк Херберт - Діти Дюни

години, але курява в повітрі над цим натовпом уже передвіщала неймовірно нестерпну денну спеку.

Джессіка торкнулася перетканого срібними нитками мідяного волосся, що обрамляло її овальне обличчя під каптуром аби Превелебної Матері. Знала, що після довгої дороги має не найкращий вигляд, а чорна барва аби не надто їй личить. Але вона вже й раніше носила цей одяг. Фримени не повинні забути значення ризи-аби. Зітхнула. Космічні подорожі не йшли їй на користь, а ще додавався тягар спогадів — про іншу подорож з Каладана до Арракіса, коли її Герцог змушений був прийняти цей лен усупереч власній волі.

Повільно, випробовуючи свій бене-ґессеритський вишкіл у викриванні значущих деталей, Джессіка пильно оглянула людське море. Ось тьмяно-сірі каптури дистикостів, одяг фрименів із глибокої пустелі; пілігрими в білих шатах, зі слідами покутного бичування на спинах; де-не-де розкидані групки багатих купців, у легкому одязі без каптурів, щоб показати байдужість до втрати води в пекучому повітрі Арракіса. Була тут і делегація Громади Вірних у зеленому вбранні з тяжкими каптурами — стояла осторонь від інших, у святості власної групи.

Лише коли відірвала погляд од натовпу, зрозуміла схожість сцени з тією, з якою зіткнулася, коли прибула сюди з коханим Герцогом. Як же давно це було? Понад двадцять років тому. Вона не любила думати про це: подібні спогади змушували серце пригадувати й прискорено калатати. Час залягав у ній мертвим тягарем, здавалося, наче років, проведених нею віддалік од цієї планети, взагалі не було.

«Знову в пащі дракона», — подумала вона.

Тут, на цій рівнині, її син вирвав Імперію з рук уже покійного Шаддама IV. Конвульсія історії закарбувала це місце у людську свідомість і вірування.

Вона почула, як неспокійно заворушився її почет позаду, і знову зітхнула. Мусять чекати на Алію, а та запізнюється. Уже можна було побачити її супровід — він наближався з протилежного боку натовпу, творячи людську хвилю, тоді як клин Королівської Гвардії прокладав прохід.

Джессіка ще раз пильно оглянула краєвид. Її погляд не пропустив жодної з багатьох змін. До головної вежі летовища прибудовано балкон для моління. І далеко ліворуч стояла в грізній величі пласталева споруда, зведена Полом як його фортеця, його «січ над піском». Це була найвища цілісна конструкція, яку коли-небудь збудували людські руки. Цілі міста могли б поміститися в її стінах, і ще зосталося б вільне місце. Тепер тут містилася найпотужніша правляча сила Імперії — «Громада Вірних», створена Алією на кістках її брата.

«Це місце мусить зникнути», — подумала Джессіка.

Делегація Алії дісталася підніжжя помосту й зупинилася там в очікуванні. Джессіка впізнала грубі, наче вирізані з каменю, риси Стілґара. І — борони Боже! Там стояла принцеса Ірулан, приховуючи свою дикість у спокусливому тілі, з шапкою золотого волосся, яке роздував свавільний вітерець. Здавалося, наче Ірулан не постарішала ні на день; це було зухвальство. І от на вершині клину — Алія, виклично молода, з очима, втупленими у тінистий люк. Джессіка стисла губи в тонку лінію і пильно оглянула обличчя доньки. У тілі Джессіки запульсувало гнітючо-свинцеве відчуття, шум внутрішнього прибою вдарив у вуха. Поголос виявився правдивим! Страхіття! Страхіття! Алія зійшла на заборонену дорогу. Втаємничений міг прочитати доказ цього. Гидь!

Упродовж кількох хвилин, які знадобилися, аби отямитися, Джессіка зрозуміла, як сильно вона розраховувала на те, що поголос виявиться неправдивим.

«Що з близнятами? — спитала вона себе. — Вони теж пропащі?»

Повільно, як годиться матері бога, Джессіка вийшла з тіні на край помосту. Її почет, згідно з інструкцією, зостався позаду. Ці наступні хвилини були вирішальними. Джессіка самотньо стояла перед натовпом, виставлена на повний огляд. Почула, як позаду неї нервово покашлює Ґурні Галлек. Ґурні протестував. «Навіть без щита? Підземні боги, жінко! Ти божевільна».

Та однією з найцінніших рис Ґурні був твердий послух. Казав, що мав сказати, а тоді підкорявся. Зараз він підкорявся.

Коли Джессіка вийшла, людське море видало звук, схожий на сичання гігантського піщаного черва. Вона здійняла руки в жесті благословення, запровадженому духовенством Імперії. Зі значними групами запізнілих, та все ж як єдиний величезний організм, люди опустилися навколішки. Навіть офіційний супровід приєднався до них.

Джессіка помітила, де саме зволікали. Вона знала, що й інші очі позаду та довкола неї, очі схованих у натовпі агентів запам’ятали тимчасову карту, завдяки якій можна буде знайти запізнілих.

Тоді як Джессіка стояла з піднятими руками, з’явився Ґурні та його люди. Вони квапливо пройшли повз неї, спустилися з помосту і, не звертаючи уваги на здивування офіційного почту, приєдналися до агентів, яких розпізнали за нарукавними знаками. Швидко промчали крізь людське море, перестрибуючи через укляклі постаті та пробираючись вузькими проходами. Кілька з їхніх мішеней помітили небезпеку й спробували втекти. З цими було найлегше: кидок ножа, петля гароти — і втікачі попадали. Інших витягли з юрби: руки зв’язані, ноги спотикаються.

Увесь цей час Джессіка стояла з простягнутими руками, благословляючи своєю присутністю, тримаючи натовп у покорі. Проте вичитала в ньому ознаки поширення чуток і знала найголовнішу з них — ту, що була посіяна: «Превелебна Мати повертається, аби позбутися недбалих. Хай буде благословенна матір Господа нашого!»

Коли це закінчилося, — кілька мертвих тіл лежало на піску, в’язнів забрали до камер утримання під вежею летовища, — Джессіка опустила руки. Минуло близько трьох хвилин. Знала, що малоймовірно, аби Ґурні та його люди піймали когось із призвідників, тих, що становили найбільшу небезпеку. Вони були надто чуйними та пильними. Але серед затриманих теж трапляються цікаві екземпляри. Так само, як звичайні дурні та обмануті.

Джессіка опустила руки, і, прославляючи її, люди підвелися.

Наче нічого й не сталося, Джессіка самотньо спустилася з помосту, уникаючи доньки й особливою увагою вирізнивши Стілґара. У чорній бороді, що віялом спадала йому на шию дистикоста, були помітні сиві пасма, але його очі мали ту саму, без дрібки білизни`, інтенсивність, як під час їхньої першої зустрічі в пустелі. Стілґар знав, що сталося, і схвалював це. Перед нею стояв справжній фрименський наїб, людський проводир, здатний ухвалювати криваві рішення. Його перші слова неабияк це підтверджували:

— Ласкаво просимо додому, міледі. Завжди приємно бачити пряму й ефективну дію.

Джессіка дозволила собі ледь-ледь усміхнутися.

— Закрий порт, Стіле. Ніхто не вийде звідси, доки ми не вислухаємо затриманих.

— Це вже зроблено, міледі, — сказав Стілґар. — Люди Ґурні та я спланували це разом.

— Ті, що допомагали, були твоїми людьми.

— Частина з них, міледі.

Вона прочитала приховані застереження, кивнула.

— За давніх часів ти добре мене вивчив, Стіле.

— Колись ти доклала чимало зусиль, міледі, пояснюючи мені, що