Олександр Дюма - Королева Марго, Олександр Дюма

Цей кабінет так часто буває заселеним, що до вашої кімнати нема змоги входити.

Маргарита усміхнулась.

— Знову пан де Ла Моль? — спитав Генріх.

— Ні, сір, пан де Муї.

— Він? — скрикнув Генріх здивовано й разом з тим радісно. — То він не в герцога д’Алансона? О, покличте його сюди, я скажу йому...

Маргарита побігла до кабінету, відімкнула його і, взявши де Муї за руку, вивела, не попередивши й словом, до короля Наварського.

— Ах, пані! — сказав молодий гугенот з докором, в якому було більше суму, ніж гіркості. — Ви зраджуєте мене всупереч вашій обіцянці, — це негаразд. Що сказали б ви, коли б я помстився, розповівши...

— Ви не будете мститись, де Муї, — перебив Генріх, стискаючи молодому чоловікові руку, — принаймні, спершу ви вислухаєте мене. Пані, — звернувся Генріх до королеви, — подбайте, будь ласка, щоб ніхто не почув нас.

Не встиг Генріх промовити цього, як вбігла переполохана Жільйона і сказала на вухо Маргариті кілька слів, які примусили збліднути королеву. Тим часом як вона з Жільйоною вибігла з кімнати, Генріх, не турбуючись про те, що змусило її вийти з покоїв, оглядав ліжко, місце коло нього, оббивки на стінах і вистукував стіну пальцем. Де Муї, збентежений всіми цими застережними заходами, переконався поперед усього, чи легко виймається його шпага з піхов.

Вийшовши з опочивальні, Маргарита кинулась до передпокою і побачила Ла Моля, який, не зважаючи на всі впрохування Жільйони, за всяку ціну хотів увійти до Маргарити.

Коконна стояв ззаду, готовий підтримати наступ або прикрити відступ.

— А, це ви, пане де Ла Моль! — скрикнула королева. — Що з вами, чому ви такий блідий і тремтячий?

— Пані, — сказала Жільйона, — пан де Ла Моль грюкав у двері так, що я, не зважаючи на наказ вашої величності, мусила відчинити йому.

— О! Що це таке? — суворо сказала королева. — Це правда, пане де Ла Моль?

— Я хотів попередити вашу величність, що якийсь чужий чоловік, невідомий, може злодій, увійшов до вас в моєму плащі і в моєму капелюсі.

— Ви збожеволіли, пане, — сказала Маргарита, — адже ваш плащ у вас на плечах, а капелюх у вас, — прости господи, — на голові в той час, як ви розмовляєте з королевою.

— О, простіть, пані, простіть! — скрикнув Ла Моль, хапливо скидаючи капелюх. — Богом свідчусь, це не тому, що я не маю пошани...

— Але не маєте довіри, — так? — сказала королева.

— Що робити! — скрикнув Ла Моль. — Коли якийсь чоловік у вашої величності, коли він увійшов, перебравшись у мій костюм і, може, під моїм ім’ям, — хто знає?..

— Чоловік! — сказала Маргарита, ніжно стиснувши руку бідному закоханому. — Чоловік!.. Ви людина скромна, пане де Ла Моль. Просуньте голову крізь портьєри — і ви побачите двох чоловіків.

Маргарита розсунула бархатні з золотими торочками портьєри, і Ла Моль пізнав Генріха, що розмовляв з якимсь чоловіком у червоному плащі; Коконна, зацікавлений так, ніби справа торкалася особисто його, зазирнув і собі і впізнав де Муї. Обидва стояли остовпівши.

— Тепер, сподіваюсь, ви заспокоїлись, — сказала Маргарита. — Станьте ж при дверях моїх покоїв і ні в якому разі не впускайте нікого. Навіть коли б хто наблизився до площадки — сповістіть.

Ла Моль, безсилий і слухняний як дитина, вийшов, глянувши на Коконна, а той глянув на нього, і обидва стали перед дверима, ще не прийшовши до пам’яті від здивування.

— Де Муї! — скрикнув Коконна.

— Генріх! — прошепотів Ла Моль.

— Де Муї в твоєму вишневому плащі, з твоїм білим пером, з розмахуванням руки.

— Так, але... — відповів Ла Моль, — раз діло не в коханні, то в змові.

— Ах, чорт візьми! Ми вскочили в політику! — пробурчав Коконна. — Добре, що хоч пані де Невер до цього непричетна.

Вернувшись, Маргарита сіла коло розмовників. Її не було тільки з хвилину, але вона добре використала цю хвилину. Жільйона на варті біля потайного ходу, двоє дворян на сторожі при головному вході, — значить, цілковита безпека.

— Пані, — сказав Генріх, — як ви гадаєте, чи не можна якимсь способом підслухувати й чути нас?

— Пане, — сказала Маргарита, — кімната оббита матрацами, і подвійна обшивка є запорукою того, що крізь стіни звук не проходить.

— Здаюсь на вас, — усміхаючись, відповів Генріх.

Потім, повернувшись до де Муї, король заговорив тихенько, ніби побоювання його не зовсім розвіялись, не зважаючи на запевнення Маргарити:

— Ну, що ви тут робите?

— Тут? — сказав де Муї.

— Так, тут, у цій кімнаті? — сказав знову Генріх.

— Він не сам прийшов сюди, — сказала Маргарита, — я затягла його.

— Отже, ви знали?

— Я здогадалась про все.

— Ви бачите, де Муї, можна здогадатись.

— Пан де Муї, — сказала Маргарита, — сьогодні вранці був з герцогом Франсуа в кімнаті двох його дворян.

— Ви бачите, де Муї, — сказав знову Генріх, — можна все знати.

— Ваша правда, — сказав де Муї.

— Я був певен, — сказав Генріх, — що герцог д’Алансон візьме вас у свої руки.

— Ви самі винні, сір. Чому ви так уперто відмовлялись від моєї пропозиції?

— Ви відмовились! — скрикнула Маргарита. — Отже, відмова, яку я передчувала, сталася?

— Пані, — сказав Генріх, похитавши головою, — іти, відважний мій де Муї, ви викликаєте сміх своїми вигуками. До мене входить хтось, говорить мені про трон, бунт, переворот, — мені, мені, принцові, якого терплять лише тому, що він низько хилить чоло, гугенотові, якого пощадили тільки з умовою, щоб він удавав із себе католика, — і хочуть, щоб я зараз же прийняв усі ті пропозиції, хоч їх роблять в кімнаті, не оббитій матрацами і без подвійної обшивки. Чорти б його взяли! Ви діти або божевільні!

— Але, сір, чи не могли ви, ваша величність, подати мені якусь надію, коли не словами, то хоч рухом або знаком?

— Що сказав вам шурин, де Муї? — спитав Генріх.

— О, сір, це не моя тільки таємниця.

— А, господи, — відповів Генріх, виявляючи нетерпіння, — я не питаюсь, які він зробив вам пропозиції, я питаюсь тільки, чи підслухував він і чи чув.

—