Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

знав таїни невидимих ігор. Стрибунець підходив до дверей, читав, наче заклинання, написані на них слова: «Не стукати. Не заходити». Тоді стукав і заходив. І опинявся в задушливій, прокуреній печері, де в темряві ховалися Бузковий Гризун і Кусливий Собака, де хтось бурмотів: «Весна — страхітливий час змін...», де у світлі настільної лампи струменів дим, а Сивий Чаклун промовляв: «А, ну ось і ти!» — й опускав амулети від вроків у винні калюжки. Амулети дивилися крізь вино, риб’ячі очі — крізь скло акваріума, спиною Стрибунця перебігали мурашки… Страшнішого та прекраснішого, ніж це, не було нічого на світі.

Через кілька годин, коли Стрибунець уже засинав у ліжку, йому здавалося, що всередині нього живе щось гостре, щось, що з кожним приходом до Сивого робилося ще гострішим, так ніби Сивий заточував це щось чарівним точильним каменем.

Стрибунець і Горбач дивилися на собак. Горбач обтрушував куртку від бруду й снігу. Собаки обнюхували землю та один одного, а найбільш нетерплячі вже втекли в інші місця, де теж могло знайтися щось їстівне.

— Їм замало, — сказав Горбач. — Звичайно, їм цього замало.

— Але це їх підкріплює, — запевнив його Стрибунець, — тож вони можуть шукати собі іншу їжу.

Вони відійшли від сітки. З капюшонами, опущеними на лоби, хлюпаючи по болоту черевиками, вони брели через сльотавий двір. Там, де сніг танув, проступали білі лінії кіл. Улітку вони означували спортивний майданчик. Горбач підійшов до автомашини когось із вчителів, яку полінувалися поставити в гараж, і пошкріб пальцем лід на капоті.

— Копійчана річ, — сказав він. — Ця машина.

Стрибунцеві подобалися старі авто, й він нічого не відповів. Нагнувся подивитися, чи є під днищем бурульки, проте бурульок не було. Вони побрели до ґанку.

— Знаєш, мені якось спокійно тепер, коли я їх погодував, — сказав Горбач. — Завжди про них негодованих думаю — і недобре. А як погодую, проходить.

— А в мене в очах іноді чорні кішки миготять, — невлад промовив Стрибунець. — Шмигають під ліжко або під двері. Дрібні такі. Дивно, правда?

— Це тому, що ти «туманно» дивишся. Казали тобі, не дивися «туманно». А ти дивишся. Так у тебе ще й носороги побіжать. Як у Красуні бігає його тінь.

— Так більше видно, — заступився Стрибунець за «дивилки». Радше за звичкою, ніж сподіваючись переконати Горбача.

Деякі завдання не вдавалося зберігати в таємниці. «Дивилки» Чумні Здохляки вирахували майже відразу. І не злюбили. Важко підтримувати зв’язну розмову, граючи в «дивилки». Хоч як не старався Стрибунець, йому це наразі не вдавалося.

— Ага, — пирхнув Горбач. — Більше. Звичайно. Наприклад, більше чорних кицьок, яких немає!

— А що це за тінь бігає у Красуні? — поцікавився Стрибунець, не надто вправно змінюючи тему.

— Його власна. Але нібито жива. Ти краще його не запитуй. Він боїться.

Вони дійшли до ґанку й потупали об сходинки черевиками, обтрушуючи налипле болото. На поручнях сиділа старшокласниця й курила, дивлячись на подвір’я. Відьма. Без куртки, в самій лише водолазці під замшевою камізелькою. Стрибунець привітався. Горбач теж привітався, про всяк випадок схрестивши пальці в кишені куртки.

Відьма кивнула. На ґанку капотіло з даху, і краплини відскакували їй на штани, але вона цього не помічала. А може, їй просто подобалося сидіти там, де вона сиділа.

— Агов, Стрибунцю, — покликала вона. — Йди-но сюди.

Горбач, який притримував двері, обернувся. Стрибунець слухняно підійшов до Відьми. Вона кинула сигарету.

— А ти йди, — сказала вона Горбачеві. — Іди. Він скоро прийде.

Горбач тупцяв біля дверей, похмуро дивлячись на Стрибунця з-під капюшона. Стрибунець кивнув йому:

— Іди. Ти весь мокрий.

Горбач зітхнув. Потягнув двері й увійшов усередину — задкуючи, не відриваючи очей від Стрибунця, немовби пропонував йому передумати, доки не пізно. Стрибунець почекав, поки той піде, й обернувся до Відьми. Йому не було страшно. Відьма була найкрасивішою дівчиною в Домі, до того ж — його хресною матір’ю. Страшно не було, але під її пильним поглядом зробилося незатишно.

— Сідай, поговоримо, — сказала Відьма.

Він сів поряд із нею на сирі поручні, її пальці стягнули з нього капюшон. Волосся Відьми було ніби блискуче чорне шатро, воно сягало їй до пояса. Вона волосся не збирала й не заколювала. Обличчя її було білим, а очі такими чорними, що райдужка зливалася з зіницею. Справжні відьомські очі.

— Пам’ятаєш мене? — запитала вона.

— Ти назвала мене Стрибунцем. Ти — моя хресна.

— Так. Час нам з тобою познайомитися ближче.

Вона вибрала дивне місце й момент для знайомства. Стрибунцеві було мокро сидіти на поручнях. Мокро та слизько. А Відьма була одягнена занадто легко для вулиці. Наче так квапилася познайомитися з ним ближче, що не встигла навіть накинути куртку. Він звісив одну ногу і вперся носаком у дошки підлоги, щоб не впасти.

— Ти сміливий? — запитала Відьма.

— Ні, — відповів Стрибунець.

— Шкода, — сказала вона. — Дуже шкода.

— Мені теж, — зізнався Стрибунець. — А чому ви запитуєте?

Чорні очі Відьми дивилися таємничо.

— Знайомлюся. І давай на «ти», добре?

Він кивнув.

— Любиш собак? — запитала Відьма.

— Я люблю Горбача. Він любить собак. Любить годувати їх. А я люблю дивитися, як він їх годує. Хоча собак я також люблю.

Відьма підтягла одну ногу на поручні й опустила підборіддя на коліно.

— Ти можеш мені допомогти, — сказала вона. — Якщо, звичайно, хочеш. Якщо ні, я не ображуся.

Стрибунцеві крапнуло за комір, і він зіщулився.

— Як? — запитав він.

Це мало якийсь стосунок до сміливості й до собак. А може, йому так здалося, бо Відьма про них заговорила.

— Мені потрібен хтось, хто передавав би мої листи до однієї людини.

Волосся закривало її обличчя.

— Ти розумієш?

Він зрозумів. Відьма — одна з людей Мавра. Листи — для когось із людей Черепа. Це було зрозуміло, і це було погано. Небезпечно. Небезпечно як для неї, так і для того, кому призначалися листи, а також для того, хто ці листи став би йому носити. Про таке ніхто не повинен знати. Тому вона запитала, чи сміливий він, тому надворі й увечері, без куртки та без шапки. Напевно, побачила його з вікна — і відразу зійшла вниз.

— Я розумію, — відповів Стрибунець. — Він людина Черепа.

— Так, — сказала Відьма, — правильно. — Вона полізла в кишеню, вийняла запальничку й цигарки. Її руки почервоніли від холоду. З замшевої камізельки, зшитої з клаптиків, витикалися нитки. — Страшно?

Стрибунець промовчав.

— Мені також страшно, — вона запалила. Запальничка випала Відьмі з рук, але та не стала її піднімати. Сховала долоні під пахви та згорбилася. В її волоссі блищали срібні краплинки. Відьма погойдувалася на поручнях і дивилася на нього.

— Тобі не обов’язково погоджуватися, — продовжувала вона. — Я не напускатиму на тебе пристріт. Якщо ти віриш у цю нісенітницю. Просто скажи: так чи ні.

— Так, — сказав Стрибунець.

Відьма кивнула, ніби й не чекала іншої відповіді:

— Дякую.

Стрибунець хилитав ногами. Він промок до трусів. Йому вже було все одно, що він мокрий. Двір став темно-голубим. Десь завивали собаки. Можливо, ті ж таки, яких годували вони з Горбачем.

— Хто він? — запитав Стрибунець.

Відьма зістрибнула з поручнів і підняла запальничку.

— А як ти думаєш?

Стрибунець ніяк