Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— То вибачайте, діду, пішов я.

— Може, Петра підождеш?

 — Іншим разом якось загляну. Передавайте привіт…

Галя уже наплакалася і сумна, мов черниця, чекала чоловіка.

— Ну що, зголосився?

— Обіцяв…

— Я думаю, що того ненормального уже спіймали, — висловила вона здогад, ніби для заспокоєння чоловіка, та виходило водночас, що й знецінювала його турботи про сторожа.

«Ну й біс із ними, і з ненормальними, й сторожами». Мусієве роздратування гніздилося десь глибоко всередині, розгойдувалося спроквола, як шторм на морі, та, як хвиля морська, було невідступне, невідворотне.

Мовчки дочалапали додому, мовчки лаштувала Галя вечерю, мовчки витягла з шафи чвертку з олімпійськими кільцями й налила чарки.

— Пом’янемо, — ковтнула скаженівки, і тихі сльози знов покотилися з її очей.

Мусій невідривно дивився на свою чарку і знову відчув глухі накати роздратування.

— Я після поминатиму, — відсунув чарку. Галя змучено і запитально глянула на нього.

— Ну, після… Як виконаємо план… і взагалі…

— Який ще план?

— Тобі не все одно? Не п’ю я зараз. — «А колись же була найрозумнішою на весь куток!»

Галя хотіла сказати: «Слава тобі, господи! Хоч після сорока розуму набрався», та побоялася, що чоловік на зло почне пити — нехай уже тішиться «силою» свого характеру.

Мусій тверезою рукою взяв чарку, елегантно вилив з неї горілку в пляшку і поставив передолімпійський сувенір у шафу. І лише тоді відчув, як тремтять пальці. Чи від бажання випити, чи від побоювання, що розхлюпає святу рідину. На мінерів, кажуть, нападає страх, коли вони після перерви повертаються до своєї професії. Тому перші розміновування виконують під наглядом асистентів, поки не втягнуться в роботу.

Новий Віталик ріс хутко, але відроджувався повільно. Не першим криком сповістив про прихід у життя, а довгим, протяжним стогоном. І не фізичні болі терзали його «матір» — Ірину.

Страх почав заповзати в її душу й терзати тендітне тіло від тої миті, як зменшили потік крові з апаратів, і велика дитина почала стогнати, заявляючи тим, що вона не об’єкт експерименту, а жива людина, здатна реагувати, а значить — відчувати.

План народження був простий — поступове відключення від апарату штучного дихання, інтенсифікація роботи власного Віталикового серця й легенів, але з підстраховкою, щоб, на випадок якоїсь несподіванки, можна було знову вийти на попередній режим.

Вже цілий тиждень народжується Віталик, цілий тиждень Івановій на голову падає, виючи на одній ноті, скинута з літака бомба. Лише вчора Ірина наважилася «глянути вгору» — закінчився перший етап народження: Віталик вже сам дихає, показники крові у нього майже стабілізувалися. А головне — почав стогнати, коли його колють шприцом, отже, відчуває біль.

Сьогодні його мають повністю відключити від системи штучного підтримування життя. У традиційному акушерстві — це перев’язування пуповини.

На підмогу «милим біологиням» прийшов досвідчений Пильнюк, точніше, приїхав, із асистентом і двома ящиками інструментів.

— У вас тут не розженешся, — зітхнув Руслан Максимович, оглядаючи приміщення. — Із антисептикою так собі — польовий шпиталь, у який влучила міна. Краще б вашого пацієнта в мою операційну, якби не оці каструлі,  — кивнув на апаратуру.

— То почнемо?

«…немо…немо», — відлунилося Ірині Олексіївні й замиготіло перед очима, і побачила вона себе посеред величезної сталактитової зали чи крижаного грота, якому не видно кінця і такого стерильно білого, чистого, що їй боязко ступити, а йти треба.

— Зачекайте трохи… — стиха мовила вона. — Зачекайте.

— Е… та вам, шановна, самій треба ін’єкцію! А ви потріть скроні. Ось так, — Руслан Максимович легкими ударами почав масажувати обличчя. — Мені допомагає.

— А мені б поплакати…

 — Іще встигнете…

«Ще наплачемось», — підправив себе мовчки, знов уявивши, в яку халепу устряв він, погодившись стояти отут з ланцетами. А раптом у тілі нового Віталика серце з шістьма перегородками, а раптом у нього дві печінки? А якщо він розумово неповноцінний? Навіщо дарувати людству ще одного дебіла? Відповідальності за експериментування на Ьото заріепз хоч відбавляй. Іола Рожко збудив у професора повагу до закону. «Єдине виправдання, — міркував далі професор, — що оця людиноподібна істота ще не людина. А протилежне твердження іще треба довести. Хай ось спробують виписати метрику, вказавши сьогоднішнє число днем народження Віталика. У довідці для дільничного педіатра доведеться проставляти вагу — сімдесят кілограмів, зріст — сто вісімдесят сантиметрів. А кого вказати в графі «Батьки»? Е… тут стільки кам’яних порогів, що не допомогти оцій чи то матері, чи акушерці просто гріх — совість замучить. Та й професійний інтерес — хороший погонич. Ось чому вже розкладені на столику продезинфіковані інструменти, на стільці спливає потом асистент Танцюра, злякано озираючись по кутках».

— Ну, почали, — приготувався приймати пологи Руслан Максимович. — Спершу давайте зв’яжемо, бо такий може добряче хвицьнути.

Бригада дружно і вправно оббинтувала Віталика, залишивши відкритим лише живіт.

— Я