Валерій Олександрович Шевчук - Долина джерел

туди, де хитався на чоловічих руках гріб, і йому раптом здалося, що це не Марію ховають, а ті сотні пісень і казок, які вона знала. Ось вони, ця чорна процесія і ці дивні люди, котрим є ще діло до тих пісень та казок, і він теж серед цих людей із жалем у грудях, як лезо. Барвінок застеляє йому очі, німий світ запалав перед ним зеленою барвою, йому так чудно йти, адже нещоденна то річ: ховають пісні й казки.

Хтось поклав йому на плече руку, важку й гарячу, хтось начебто втішає його, але він безсилий спинити свої сльози чи ж бо повернутися й зирнути на свого втішителя. «Чому забрав ти, боже, таку добру-добру,— волає його душа,— чом забрав її так рано?» Здається, кричить це й мати, а він відгукується на той крик: труну впускали вже в яму.

Дужа рука пригорнула його до себе, і Осип почув знайомий запах. Повернув голову і здригнувся. Біля цвинтаря стояв гуцульський візок, а поруч... батько. Батько втирав великою хустиною очі, і Осип, заплющившись, спазматично притиснувся до нього.

8

Довго йшов, майже втративши тяму, і, тільки коли почув проти себе чиюсь ходу, звів очі. Назустріч йому йшов Іван Косован. Поважний і гарний, суворий та гордий; на ньому була святочна одежа, кресаня з полами, насунута на чоло, через плечі сиділи удвоє порошниці, а пару пістолетів він засунув за ремінь. Осип застиг зачарований. Пізнав недвозначно: бачив уже цього легіня там, у Сокільському. Це він сидів коло мармурового столу, схилившись на руки, і думав думу чи спав. Це навколо нього лежали, розкинувшись, інші легіні, і це їх він мав розбудити. Осип вклонився на привіт гуцула: той пройшов повз нього і тільки поглядом орлиним війнув...

Хлопець сходив у гори. Стежки вабили його, начебто живі, і він ішов та йшов. Здавалося йому, що Косован повернув за ним слідом і також іде, адже в них одна мета й одні думки. Був сам серед смеречиння, довкола тиша з пташиним співом і теплий, не зовсім збагненний страх. Тут, на верхах, все безмежне й розлоге: котились у глибину світу гряда за грядою верховини, і він озирнувся раптом туди, звідки прийшов. Побачив хату і родичів у ній, почув материн голос, що повільно оповідає про Маріїну хворобу. Став над урвиськом і дивився. «Тут не один пропав,— повіявся над ним тихий, як шурхіт попелу, Маріїн голос,— отак їх вабило, вабило, поки не вибивалися з сили. Не йди туди, братику!» Знову бігла стежка, і він рішуче по ній ішов. Над головою висіла жовта пташка, тріпотіла крилами й попискувала. «Бійся втрапити до кручі над скелею,— шепотів йому сестрин голос.— Тоді не втримаєшся! Через це й хрести стоять на кручах, і люди оминають такі місця!» Його пробило потом. Поруч жебонів струмок, і хлопець сів біля води. «Сестро моя, сестро!— шепотів Осип, дивлячись, як міниться й грає вода.— Щось зі мною таке дивне діється! Що зі мною діється, сестро?» Летів птах у небі, і хмара була крильми того птаха. Розгортала їх, бо Їй ще так довго летіти в широкім світі. Осип схилився до землі: жах і захват обійняв його.

Сірий птах летів, витворившись із хмари. Білий світ помертвів і затріпотів, дивно змінений. Хитнулася земляк скелі й смереки. Блідий-блідий, наче з мармуру, калфа стояв на звислому над потоком урвиську. Насунув кресак у золоті і струснув кучерями. «Гей, калфо,— прошепотів Осип, заплющивши очі,— дай мені з могили талан. Подай мені, калфо, щастя й славу!» Калфа дивився на нього згори, чорні очі його гостро полум’яніли. «Талану хочеш, хлопче?» — «Талану, калфо!» — шепотів Осип. «Будь королем!» — роздався гук. Луна грімко труснула горами, покотився грім, і блискавка вперіщила в далекий горб. «Сядь вище князів,— говорив калфа,— сядь вище дук!» Осип білів, наче з нього витікала вся кров. «Це не мій хліб, калфо, — шепотів синіми вустами. — У мене люди не на убій!» — «То Довбушем будь,— лагідно сказав калфа.— Лий цівками кров чорну тих, що народ твій окували». Осип хитався, сумний і білий. Повіки йому тремтіли, і з-під них викочувалася вряди-годи сльоза. «Ні, калфо, ні! — шепотів уже зовсім нечутно,— ти пив уже ту кров, пив!» Тоді знову вдарила блискавка, і запалала високим полум’ям кидра в гущі. Гримнув грім чи то голос блідого легіня: «Не хочеш калфою бути в нас? Ти, комахо мала, приндо! То будь же співаком! З торбами будь! Зривай груди за прошений хліб! І хай люди тебе й не чують!»

Кинувся від скелі калфа, побіг у ліс, а там все ще палала, все ще махала руками вдягнена в золоту сорочку кидра. Тоді він і почув напрочуд лагідний голос. Співав незнайомої пісні, тонкої та світлої, тріпотів, як хвилька під сонцем.

Осип Федькович сидів над струмком і боявся хоч пальцем кивнути. Голос співав і співав. Наче плив із землі, наче розчинено було якусь дивовижну комору і з неї потекли ті пісні як вода. Полум’я палахкотіло в його грудях. Він впився пальцями в м’яку, пухнасту землю і припав до неї вухом: «Там, там,— думав він гарячково,— той скарб закопаний! Там, там той гріб із піснями та казками. Який я дурний був, що дав його поховати!»

— Не йди туди!— почув він теплий Маріїн голос.— Тут не один пропав!..

Він лежав, простягтись хрестом на землі, і плакав. Сльози густо котилися з очей і падали в траву. Дихав запахами зела, каменю і мокрої землі. Коло нього срібно поплескував лагідний струмок, а він знав уже, що ніколи не повернеться в діл. Його доля — шукати скарб отой загублений, і це триватиме, доки його життя!..

Постріл
1