Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

— Я — дядько Джек, — нагадав я.

Хлопчик поважно кивнув, всіляко визнаючи мою правоту, але не розуміючи, як повідомлений мною факт стосується його світу.

Я пройшов повз нього і постукав у двері будинку. Двері відчинилися одразу, як я й очікував. Хлопчикова мама не залишила б дитину гратися надворі в ранніх сутінках без нагляду.

— Та ви що! — жінка театрально вперла руки в боки. — То жодного з Вейленів місяцями не бачиш, то гоп! — і вони збігаються до тебе всі. То парад планет так впливає? Чи якісь біоритми? Може, наближається комета?

Мені стало незатишно. З сестрою Емі навіть у кращі моменти важко мати справу.

— Як ти, Наталі?

— Не зірка Голівуду, важу на п’ять кіло більше, ніж хотілося б, та загалом — у прийнятному для людини мого культурного рівня й статури стані. Я ж тобі сказала, що ти розминувся з Емі, ще по телефону, га? Кілька годин тому?

— З нею ми побачимося пізніше. Я просто вирішив зазирнути, коли вже приїхав до міста.

Вона глянула на мене з сумнівом.

— Треба повідомити пресу. Будеш каву, коли вже зазирнув?

Слідом за нею я увійшов до будинку. У кухні знайшлася готова, свіжа запашна кава, як завжди, коли я бував у Наталі. Одна з нечисленних рис, спільних для обох сестер.

Наталі налила й подала мені велику чашку.

— Ось так. Емі не казала, що ти пошануєш ці місця візитом.

— Вона не знає. Це сюрприз.

— Авжеж. Щось ви плетете, панове, іще заплутаєтеся. До речі, то мені ввижається, чи старша дійсно якась дивна останнім часом?

— У якому сенсі? — спитав я, старанно ховаючи занепокоєння.

— Приїхала без попередження й одразу питає, чи є чай. Гаразд, чай є. Може, я й домогосподиня з пекла, але я реально стараюсь, а Дон же його любить. Ну, чай. Але щоб Емі пила чай? Це щось новеньке.

— Так, вона його вживає останнім часом. Може, вони роблять рекламу чаю.

— Ага, ну коли так, попрошу Малдера й Скаллі не втручатися. Але це ще не все. В курсі, який сьогодні день?

— Ох, звісно, — кивнув я, гадки не маючи. — Сьогодні…

— Так, так. Ще дві секунди, і ти пригадаєш і місяць, і власне дату. Та я не про те. Дати — то ваш чоловічий час. А наш час — це події. Згідно з календарем жіночого народу, сьогодні шість днів від дня народження Аннабель.

— Аннабель, — повторив я. — Твоя донька?

— Минулого тижня їй виповнилося дванадцять років.

— І це ти до того, що?

— Що від Вейленів ні вітальної картки, ні подарунка.

— Боже, — знітився я. — Мені так соромно. Я…

Вона підняла руку, перепиняючи мої вибачення.

— Джеку, ти не згадав би про день народження моєї доньки, навіть коли б від того залежало твоє життя. Ані про мій день народження, ані мого чоловіка. Ти, мабуть, і про свій пам’ятаєш тільки тому, що потай записав його десь на руці. Проте вітальні картки ми завжди отримуємо. Вгадаєш чому?

— Бо Емі пам’ятає.

Наталі зробила жест у повітрі, ніби ставила «птичку».

— І не тільки про дні народження. Дату нашого з Доном весілля. Дати смерті мами й тата і дату їхнього весілля. Вона експерт з родинної хронології. З року в рік вона пам’ятає і робить все, що потрібно.

— Вона якось це пояснила, коли…

— В тому й річ. Вона приїхала без попередження, випила чаю, піднялася нагору, спустилася, поцілувала сестру — і все, візит закінчено. Загалом поводилася так само, як завжди — така мила, просто вбила б, але ні пари з вуст про те, що вона забула про день народження власної племінниці — хоча вона сто разів уже мусила би про це згадати.

— Вона ходила нагору?

— До своєї колишньої кімнати. Тепер це кімната Аннабель.

— Сказала, що їй там треба?

Наталі знизала плечима.

— Скільки їй цього року — тридцять шість? Може, стареча ностальгія. Збирає мемуари, поки не підкосив Альцгеймер.

— Можна й мені глянути?

— Я вже дивилася. І наскільки побачила, вона нічого не чіпала. Та й що там можна взяти?

— І все-таки.

Наталі схилила голову набік — ось звідки хлопчик, що грається надворі, взяв цю звичку.

— Що відбувається, Джеку?

— Нічого. Просто цікавлюся.

— Вперед, детективе. Аннабель на репетиції. Другі двері праворуч.

Я вийшов з кухні й рушив нагору. Другі по коридору двері були тільки причинені, і я раптом так ясно пригадав сон Ґері Фішера, що навіть завагався. Потім рішуче штовхнув їх.

Коли кімната належала Емі, в деталях вона, звісно, була інша. Постери інших артистів на стінах, іграшки й ляльки з інших фільмів. Проте загалом то була дуже типова кімната.

Дивне відчуття — бути там, де минуло дитинство коханої людини. Знати її зараз — це зовсім не те, що знати її тоді, і ця до-твоя версія людини навіки залишиться незнайомою, навіть коли ви будете помирати в один день. Дуже дивно уявляти людину маленькою, юною, бачити