Остап Соколюк - Самсара УкраЇни, Остап Соколюк

— А не можна було тут якусь стежечку протоптати, га? Що так важко? Для маленької людини, письменника. Я вам що — якийсь термінатор?

Раз-по-раз я скочувався по схилу гори вниз. Тоді знову підводився і мало не рачки здіймався вгору. Все вище і вище. Шлях здолає той, хто йде по ньому. Осінній вітер пронизував мене сотнями крижаних голок. Але, Захаре, подумай: комусь зараз значно гірше. Хтось втратив свою домівку, втратив сім'ю, рідних. Майно розграбували, рідні міста перетворили у згарища. А хтось у полоні, його катують та навіть надії нема, що його визволять.

— Ну хто мені ти? ну хто тобі я?

два космоси зіткнуті поспіхом

але розповзається мов течія

на фейсі моєму посмішка.

Спотикаючись, я почав декламувати свій улюблений вірш. Все разом це додало мені сил, і я відважно рушив вгору.

— Коли ти говориш чи навіть мовчиш чи

смієшся так сонячно й смачно

я роблюся ліпшим я роблюся вищим

й мене переповнює вдячність

і кожен твій рух і кожен твій жест

ресурси мої збагачують

я легше долаю черговий свій квест

і також за це тобі вдячний.

Ліс бився зі мною, немов із давнім ворогом. У якісь миті мені здавалось, що піти у обхід було б значно легше та безпечніше. Але я вирішив іти чітко вгору, не звертаючи.

— Нам нарізно велено бути проте

не все ще в цім світі втрачено

і вдячний тобі я іще і за те

що так почуваюся вдячно.[1]

Я опинився на вершині несподівано. Здавалося, щойно до неї ще було кілометр шляху, а тут гоп — і мені відкрилась галявина. Вітер непомітно вщух. Крізь хмари прорізалось сонце і жовтогаряче листя запалало кольорами. Жодна пора року не має таких барв, як осінь.

“Нам нарізно велено бути, проте не все ще в цім світі втрачено...” Хотів би я у це повірити. Хотів би я повірити у другу половину цих слів, бо перші мені не дуже до вподоби.

— Котику, чуєш? Ми уже на горі. Ми зробили це. Як ти?

Я заглянув під куртку — кошеня поглянуло на мене своїми крихітними очима.

— Думаю, все в порядку. Я попіклуюсь про тебе. І як же тебе назвати?

Мене охопило відчуття тріумфу. Як тоді, коли мені вдалося доправити дітей із Бучі до наших воєнних. Я рушив уперед. Крок за кроком наближаючись до протилежного краю галявини. Там дерева розступались і відкривався краєвид. Неймовірний круговид! Мені перехопило подих. І я нарешті зрозумів, куди пролягав мій шлях.

[1] Іздрик, поезія