Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

голову полізли... Але прецінь, хто то є? Дожену його, може, також до Кутної Гори іде. Разом буде веселіше».

Та що скоріше підбігаю до нього, то скоріше і він від мене віддаляється. Іду я помалу, то й він зпомалює.

«Якийсь дикун, не любить супутників, — вирішив я. — Шкода праці наздоганяти». Вже я й не звертаю уваги на нього, іду мірним кроком, пригадуючи собі ресторацію[33] в Колині і веселих другів, котрих там серед гри і жартів лишив’єм... Але небавом помітив я, що трохи збився з дороги, ідучи насліпо по примерзлому снігу, йду далі, тільки й шкода, що доведеться зробити маленького гака. Неподалік лежало містечко Ганг, а це вже була половина дороги до Кутної Гори. «О, вже, певно, моя авангарда тут у місті й загубиться». Та не так було. Зближаємось до міста, він все на тій самій відстані іде перед мене. Лише в одному місці спинився, озирнувся і показав рукою на стежку.

Підійшовши до вказаного місця, я спостеріг, що стежка вела понад велику рудню, задуту поверху снігом, і куди я б без сумніву зсунувся, якби мене не остеріг невідомий.

«Що дикун, то дикун, — проказав я, — але добрий чоловік, дай йому Боже здоров’я». Так ото дійшлисьмо до Кутної Гори. Він скрутив попри монастир через торговицю і пішов вулицею Св. Іоанна, потім через площу коло кошар. Наблизившись до охоронця, що стояв перед будинком коменданта, я спитав, чи не знає він того добродія, який тепер його проминув. Але вояк відказав, що не бачив нікого.

— Той, що там іде коло кошар, — видиш?

— Там ніхто не йде, пане поручнику.

— Чи ти сліпий?

— Ні, пане поручнику, я виджу і поза кошари, але на цілій вулиці аж до шпиталя нема живої душі.

Га! Біжу за невідомим, той також біжить, вже й кошари минулись, вже й шпиталь... Біжу, дивлюся — двері шпиталя перед ним отворяються, він ще за мною оглядається, і — двері западають. Прибігаю я до шпиталя та питаю вояка, що стоїть на дверях, хто це ввійшов щойно.

— Ніхто, — з певністю відказав вояк.

— Як то? Смієш мені брехати?.. Прецінь я сам видів!

— Стою тут більше години, але нікого не бачив, — вперто стояв на свому крижавий буковинець.

— Чи всі нараз затуманіли, чи попилися?! — крикнув я спересердя і потягнув із силою за дзвінок.

— Підпоручник відчинив двері й здивовано дивився на мене, не розуміючи, що я можу в шпиталю опівночі по­требувати.

— Хто тепер сюди увійшов? — питаю по-німецькому.

— Від дев’ятої години нікому не отверяв’єм. В дев’ятій прийшов фірер.

— Не має хто другого ключа від тих дверей?

— Ні, лише один.

— Фірер є в кімнаті?

Підпоручник відчинив мені двері до кімнати фірера, котрий в маринарці[34] й пантофлях справляв за столом свої рахунки. З його лиця можна було пізнати, що з-за столу він давненько не вставав.

— Котрий лікар має нині надзір? — питаю підофіцера.

— Унтерарцт В.

— А де він зараз?

— В палаті число вісім один муж помирає, а він коло нього сидить уже близько трьох годин.

Я зайшов у згадану палату і уздрів’єм В. біля ліжка конаючого, якого я відразу впізнав. Називався він Семеном і був родом із буковинського села. То був чоловік без найменшої освіти, задубілий в бідах, та й розуму недалекого, що було видно й з його лиця, коли ще був здоровим. Але тепер його обличчя дивно преобразилося. Риси сяяли виразом шляхетним і піднесеним. Він розплющив очі й так само пізнав мене. За мить розтулив вуста і тремтячим голосом запитав:

— Чи вірите ви в припис долі? Скажіть мені... Чи вірите, що кожен наш крок розписано наперед і ми тільки іграшки в Його руках? Чи вірите в янгола-хоронителя, який стереже нас лише доти, доки йому на це призволено, а там... там покидає напризволяще... як оце мене зараз... Чи вірите взагалі в що-небудь?

Дивні ці слова його викликали в мене розгублення. Ніколи не сподівався я від цього необтесаного селюка таких слів. Таким чином і при таких обставинах про це мене ще ніхто не запитував. Та, зрештою, і я сам себе ніколи... Багацько чого видів’єм у світі, але все моє життя було таке, що не подало мені ніколи приводу над собою самим подумати. Чи вірив я в щось? Цього не знав’єм, і про це не питав себе ніколи. Чи має моє життя якусь ціль? Я жив, аби ся жило, для звичаю, для котрого і деякі мої товариші жили... Але тепер ці питання почув я від умираючого.

Він помер, не дочекавшись моєї відповіді. Та, зрештою, чи й потрібна вона була йому?

Я встав і рушив додому. Прийшовши перед браму, застав’єм мого слугу на дворі.

— Пан поручник нині не будуть вдома спати, — сказав мені він. — Буде ось тепер чверть години, як стеля в кімнаті заломилася і впала на ліжко.