Герман Гессе - Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе

поїду в світ. Не кажи нічого, Нарцисе, і не сумуй. Адже річ не в тім, що мені тут більше не подобається, мені ніде не могло б бути краще. Йдеться про інше. То ти виконаєш моє бажання?

Більше про це майже не говорили. Ґольдмунд замовив собі просте вбрання вершника й чоботи і з наближенням літа закінчував фігуру Марії, так, наче це був його останній твір, зі зворушливою обережністю надавав він рукам, обличчю, волоссю остаточної довершеності. Могло навіть здатися, що він зволікає з від’їздом і ніби залюбки дозволяє цій останній тонкій роботі постійно себе затримувати. Минав день за днем, а він усе знаходив нові справи. Нарцис, хоч і важко переживав неминуче прощання, часом супроводжував посмішкою цю Ґольдмундову закоханість і те, що він ніяк не може відірватися від фігури Марії.

Але одного разу Ґольдмунд таки ошелешив його, несподівано зайшовши попрощатися. За ніч він прийняв рішення. В новому одязі, новому береті прийшов він до Нарциса, щоб відкланятися. Перед цим він уже встиг посповідатися і причаститися. Тепер він прийшов сказати «прощавай» і отримати напутнє благословення. Обом прощання давалося важко, Ґольдмунд прикидався рішучішим і спокійнішим, ніж було у нього на серці.

– Чи ж я тебе ще побачу? – запитав Нарцис.

– Авжеж, якщо твій чудовий кінь не зламає мені шию, побачиш неодмінно. Інакше нікому буде більше називати тебе Нарцисом і завдавати тобі турбот. Довірся мені. Не забудь наглядати за Еріхом. І щоб ніхто не доторкався до моєї статуї! Вона залишається в моїй кімнаті, як я вже казав, а ти не смій віддавати ключ.

– Ти радий, що їдеш?

Ґольдмунд змигнув очима.

– Ну, я радів цьому, ніде правди діти. Але зараз, коли я маю їхати, все це видається мені не таким уже й веселим, як гадалося. Ти можеш мене висміяти, але мені зовсім нелегко розлучатися, і ця прив’язаність мені не подобається. Це як хвороба, у молодих і здорових людей цього не буває. Майстер Ніклаус був теж такий. Та годі з нас цих непотрібних балачок! Благослови мене, любий, і я рушатиму в дорогу.

Він сів на коня і поїхав.

Нарцис подумки немало переймався другом, він турбувався за нього і сумував за ним. Чи повернеться він, цей перелітний птах, цей милий шибайголова! Ось він знову пішов своїм кривим непевним шляхом, цей дивакуватий і любий чоловік, знову пристрасно й допитливо бродитиме світом, слідуючи своїм сильним темним інстинктам, неприборканий і ненаситний, велика дитина. Нехай Господь береже його, і нехай він живим і неушкодженим повернеться назад. Ось він, метелик, знову полетів, пурхає туди-сюди, знову грішить, спокушає жінок, потурає своїм примхам, можливо, ще когось убив, потрапив у небезпеку, в полон, і загине там. Скільки ж турбот завдавав цей білявий парубок, який скаржився, що старіє, і дивився такими дитячими очима! Як же за нього не боятися?! І все-таки Нарцис був від душі радий за нього. По суті, йому дуже подобалося, що це вперте дитя так важко було приборкати, що у нього були такі вибрики, що він знову вирвався на свободу й обламує собі роги.

Кожного дня абат на якусь мить повертався думками до свого друга, з любов’ю і тугою, вдячністю й турботою, а подекуди навіть з побоюваннями і гризотою. Можливо, варто було більше відкритися другові в тому, як сильно він його любить, як мало він бажає бачити його іншим, наскільки багатшим він став завдяки йому і його мистецтву? Він мало казав йому про це, мабуть, занадто мало – хто зна, чи не міг би він його втримати?

Але завдяки Ґольдмундові він став не тільки багатшим. Він став і біднішим, біднішим і слабшим, і добре, звичайно, що він не показав цього другові. Світ, у якому він жив і який був для нього домівкою, його світ, його монастирське життя, його служіння, його вченість, його добре впорядковані думки завдяки другові не раз зазнавали сильних потрясінь і підлягали сумнівам. Безперечно, з точки зору монастиря, розуму і моралі, його власне життя було кращим, воно було правильнішим, постійнішим, впорядкованішим і зразковішим, це було життя порядку і суворого служіння, постійна жертва, постійно нове прагнення ясності й справедливості, воно було значно чистішим і кращим, ніж життя митця, бродяги і бабія-звабника. Але дивлячись зверху, з божественної точки зору – чи був порядок і дисципліна зразкового життя, відмова від світу і чуттєвого щастя, відсутність бруду й крові, втеча у філософію і богослужіння справді кращим, ніж життя Ґольдмунда? Хіба людина дійсно створена для того, щоб вести впорядковане життя, години й обов’язки якого вимірює молитовний дзвін? Хіба людина дійсно створена для того, щоб вивчати Аристотеля і Тому Аквінського, знати греку, вбити свої почуття і втекти від світу? Хіба не створена вона Богом з почуттями та інстинктами, з кривавими помислами, здатною до гріха, насолоди, відчаю? Навколо цих питань ширяли думки настоятеля, коли він згадував свого друга.

Що ж, можливо, вести таке життя, як Ґольдмунд, не тільки більш по-дитячому і по-людськи, а й врешті-решт, більш мужньо і гідно, віддаватися жорстокому потокові й хаосу, вчиняти гріхи і пожинати їх гіркі наслідки, аніж осторонь від світу вести чисте життя з вимитими руками, заклавши прекрасний сад зі сповнених гармонії думок і безгрішно блукаючи поміж його доглянутих квітників. Можливо, важче, сміливіше і благородніше в розірваних черевиках мандрувати лісами і путівцями, терпіти спеку й дощ, голод і злидні, гратися з чуттєвими радощами і платити за них стражданнями.

У всякому разі, Ґольдмунд показав йому, що людина, призначена для високого, може дуже глибоко опуститися у криваве й п’янке сум’яття життя і неабияк забруднити себе порохом і кров’ю, не ставши, однак, низькою і підлою, не вбивши в собі божественного, що вона може пробиратися крізь глибоку пітьму, не даючи згаснути у храмі своєї душі божественному світлу і творчій силі. Глибоко заглянув Нарцис у безладне життя свого друга, але ні його любов до нього, ні його повага не стали від цього меншими. Зовсім ні, відколи з Ґольдмундових заплямованих рук вийшли ці безмовні й напрочуд живі, просвітлені внутрішньою формою і порядком образи, ці щирі, осяяні душею обличчя, ці невинні рослини й квіти, ці благальні або благословенні руки, всі ці відважні й ніжні, горді або святі жести, з того часу він добре знав, що це неспокійне серце митця і спокусника сповнене світла й Божої милості.

Йому було легко у розмовах з другом здаватися сильнішим, протиставляючи його пристрасті свою дисципліну й послідовність мислення. Але хіба будь-який