Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

І Катерина Львівна, і Надія Віталіївна, яка також зустрічалася з Ґінзбурґ, завжди підсміювалися з неї, з міфів, які в неї залишались.

І з жартів, і з розповідей про партійців, про себе, про товаришів з табору, про катів видно було дивовижну спільність Суровцевої та Олицької, що стала полем для разючої психологічної та ідейної різниці між цими революціонерами минулого. Дивлячись на них, я все згадував двох давньогрецьких «однодумців»: Демокріта та Епікура. За легендою, Демокріт виколов собі очі, бо очі бачать лише явища і приховують сутність речей. Епікур же на слова про те, що Сонце велике, палаюче, відповів, що його цікавить сонце таке, яким він його сприймає, — маленьке, тепле, ласкаве сонце, яке дає життя.

Катерина Львівна ціле життя шукала істину, вона правдолюб, Демокріт. Надія Віталіївна — життєлюб. Якщо у Катерини Львівни табір — випробування людини, боротьба добра із злом, сили духа й сили кулака, то у Надії Віталіївни все життя — до табору, в таборі і після табору — щастя життя, щастя зустрічей з людьми, щастя мистецтва, рідної мови, сміху. Вона — Епікур.

Надія Віталіївна виховувалась в інтелігентній українській патріотичній прогресивній родині. Вона аристократ в кращому розумінні цього слова, тобто благородна, культурна людина. Такий аристократ завжди демократичний у своїй суті. Її українська мова — синтез витонченої культури, могутнього пласту народної мови пісень, приказок, жарту і блатного жаргону радянських таборів, без якого не можна обійтися, описуючи таборову епоху будівництва соціалізму.

У спогадах Надії Віталіївни табір — це прекрасна природа Сибіру й Колими, яку вона любить, попри муки, холод і голод, це тупість наглядачів і начальства. Усі жахіття 28 років таборів і тюрем бачить вона як трагікомедію, в якій перемагає людина. Перемагає тому, Що вміє стати понад нелюдськими умовами, — перемагає сміхом і життєлюбством духовно здорової людини.

У Надії Віталіївни — все в сміхові, в деталях, в «пухові історії», крізь який бачиш ту саму сутність, про яку говорить Катерина Львівна.

Надія Віталіївна, українка по духу, за мовою й походженням, показала мені, що у нас є майбутнє, коли ми вміємо сміятися з себе, із свого болю, своїх кумирів, своїх вад і чеснот. Значить, ми уже піднялися над комплексом національної меншовартості, національним провінціалізмом і кислим патріотизмом.

(М. Бахтін у своїх геніальних роботах про Достоєвського, Рабле й Гоголя показав усе значення народної карнавальної культури, яка сміхом долає відчуження людини державою, ідеологією, пристрастями, яка вміє бачити високе в низькому, підлість в «благородному», смішне в серйозному.)

Як бояться цього сміху провінційні, затхлі «патріоти», серйозні бюрократи.

З чого сміються? Зі святинь, з народу (українського, російського, єврейського, якого завгодно), із… подумати лячно!., з вождів та жертв.

Антипод Надії Віталіївни, Олицька, любить її сміх, але сувора до себе, до людей, до ідей. Табір для неї — це, насамперед, глумління з людини, падіння людини до рівня ката й стукача, злет людини у мужності, співчутті, мудрості, боротьба добра і зла, перемога над злом завдяки гідності, високій моральності, любові до ближнього.

Якось я побачив у неї «Феномен людини» Тейяра де Шардена і був вражений: їй цікава ця книжка. І це після ЗО років таборів, куди вона потрапила юною дівчиною, не встигнувши здобути глибокої освіти. Вона жадібно читала «Новый мир», «Иностранную литературу» (краще з того, що там було), книжки з філософії, літературознавчі дослідження, зі знанням справи розпитувала мене про кібернетику, про філософію математики. Дуже любила Кафку, Достоєвського, Булгаков. Радила прочитати Михайловського, Чернова, дивувалась із мого застарілого захоплення Фройдом («Бо ми ж іще коли цим захоплювались. Невже немає нічого новішого?»). Вражала цілковита відсутність партійної чи моралістичної вузькості. У 70 років — ясність розуму, логіка, цікавість до нового, терпимість, широта кругозору, безупинний пошук істини і любов до прекрасного. І ніякого самолюбування своїм героїзмом, розумом, ніякої залізобетонності поглядів.

Незвичайна чистота помислів, вчинків. Одна їхня знайома, людина дуже чесна, принципова, якось розповіла, що директор уманського музею прокрався. Його залишили на роботі.

— А як же ви з ним зустрічаєтесь тепер?

— Як завжди. Вітаємось, усміхаємось.

Вона, цей «іхтіозавр», релікт чесності, принциповості старих революціонерів, не могла цього зрозуміти. А ми, нові «принципові», не могли до кінця зрозуміти її. Хіба можна не привітатись з негідником-начальником? Це ж така дрібниця! Навіщо ж ставити себе під загрозу через дрібниці? Треба зберегти себе для принципових боїв.

Прірва у принциповості між нами і нею. А яка ж вона з офіційним суспільством брехні, аморальності, розкладу, підлості!

Які все ж таки жалюгідні вихолощені абстрактні образи Демокріта й Епікура перед живими Олицькою та Суровцевою. Адже це всього-на-всього метафізична притча про фанатика-правдошукача та плоского епікурейця.

Катерина Львівна і Надія Віталіївна — два полюси однієї сутності людини, що перемогла тваринний страх (людський — в обох є) за себе, що перемогла у собі раба, тупість, пошлість і абсурд навколишнього. Я також бачив їхню товаришку, анархістку Зору Борисівну Ганд-лєвську, дружину відомого російського анархіста Андреева, колишнього агента «Іскри». Це вже третій полюс, цілком відмінний від Надії Віталіївни і Катерини Львівни. І така ж доля, така ж сила духу, така ж перемога. Три психологічних типи, три ідеології, три переможні особистості, три оптимісти. (Але боюся гри в порожню діалектику тріад. Не три їх, а тисячі — тих, що здійснили себе, перемогли, і мільйони майбутніх — якщо буде це майбутнє…)

Я бачив їх тільки трьох таких, що простягають до нас, нових, руку від Герцена, Кропоткіна, Шевченка.

Усі ми, хто їх знав, відчували цей зв’язок з кращими людьми минулого, відчували їхній оптимізм, якого нічим не знищити. У Надії Віталіївни це оптимізм народного здоров’я, сміху, що змітає усю мерзоту життя минулого, теперішнього і майбутнього. У Катерини Львівни — оптимізм віри в людину, в любов до ближнього, перемогу добра, істини й краси. У Зори Борисівни… — я замало її знаю.

Усі троє вони — товариші. Але не «ветерани»-каторжники, які збираються, щоб пережовувати свою минувшину, запізніло проклинати ворогів, зітхати над звироднілими «юнцями», проповідувати старечу маразматичну мудрість столітньої давнини. Коли вони зустрічаються, то знову сперечаються, шукають, згадують власну дурість, помилки, щастя боротьби, трагедію революції і народу, прекрасних людей і сатанізм пошлості, милуються прекрасним у теперішньому, намагаються побачити майбутнє.

Зора Борисівна познайомила мене з дітьми одного з більшовицьких вождів, Антонова-Овсєєнка, і з однією старою більшовичкою Ларіною, дружиною Бухаріна.

— Як ви можете товаришувати з більшовиками, партією, що винищила себе і ваших друзів?

— Зараз смішно говорити