Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

Саму атаку навіть згадувати не хочеться. Досить сказати, що у нас не було жодних втрат. Місто наше. Зате вже після штурму, під час руху колони один з бійців випадково вистрілив у спину іншому. Хлопець помер. Відповідно, без втрат не обійшлося. На війні такі випадки — звичайна справа, на жаль.

У Жданівці ми зупинилися, розтягнувшись колоною на кількасот метрів. Я одразу вискочив з машини і побіг за ріг найближчого будинка. Зробив там свою справу, потім взяв баклагу з водою, яку приготував для машини, і почин пити залпом, поки не знудило Потім повторив процедуру ще раз, викликав у себе блювотний рефлекс і пішов до машини з надією, що мені полегшає. І дійсно, після таких екзекуцій мені спочатку перехотілося спати, а потім і живіт почав відпускати.

Мене покликав механ із БТР-Д, яка стояла переді мною, і попросив допомоги. Я впізнав цю машину. Це її я ремонтував у Краматорську в надії, що поїду на ній. Тільки зенітну установку зняли. У бійця була проблема з тиском оливи. Я подивився на двигун. Там все було очевидно. Текло з колекторів. Значить, проблема із двигуном. Я нічого не міг зробити.

Я думав, що після взяття міста нас відправлять назад у Дебальцеве, на відпочинок, але так не сталося. На виїзді зі Жданівки моєму екіпажу було наказано стати блокпостом на тому місці, де до нас стояли терористи. По всьому периметру блокпосту були вирви від снарядів, але він був досить цілим. Ми зайняли дорогу, пропустили бригаду і продовжили там стояти ще близько двох годин. У цей час місцеві мешканці почали нам нести баклаги з водою і пляшки з молоком. І тут теж наші…

Надійшла команда, я завів машину, і ми поїхали у тому напрямку, куди дві години тому попрямувала вся бригада.

Коли приїхали, вже сутеніло. По дорозі я звернув увагу на стелу, яку ми проїжджали, — «Комунар». Позицію нам вказали на пагорбі й наказали спостерігати за зазначеним сектором. Ми думали, що це максимум на ніч, але весь наступний день ми теж просиділи на цьому місці. Зрозумівши, що це вже не на день, і ми тут можемо простояти ще невідомо скільки, почали вибирати собі кращу позицію. Знайшли широке, неглибоке заглиблення, загнали туди машину так, щоб вона була більш-менш прихована, але водночас могла стріляти в зазначений сектор. Поруч була глибока яма з великою водопровідною трубою всередині, ми вирішили використовувати її як схрон під час обстрілів.

Мені добре запам’ятався краєвид, що відкривався з пагорба. На південь було видно кілометрів на десять. Весь горизонт димів або горів. Як у кіно про Сталінград.

З іншого боку пагорба, внизу, починалося село. Я відпросився у Командира, взяв із собою ще одного бійця і спустився униз. Ми пішли шукати їжу. Дійшли до криниці, в якій набирав воду чоловік років сорока п’яти. Ми привітались і попросили продати нам картоплі. Він мовчки відвів нас до себе додому, дав картоплі, хліба, сала, яєць і молока. Гроші він не взяв. Оскільки ми залишилися при грошах, після короткої наради вирішили постукати у ще один будинок по дорозі, щоб купити їжі і для колег з іншого екіпажу, які стояли за двісті метрів на південь від нас. Яке ж було наше здивування, коли і тут нам насипали повні корзини всякої всячини, а від грошей знову відмовилися. Більше того, ще й налили по тарілці супу з м’ясом. Ми відчули, що ми на своїй землі. Нас тут чекають. Можливо, не всі, може навіть меншість, але заради навіть невеликої кількості тих, хто вірить у нас, потрібно було закінчити розпочате.

Коли ми повернулися, всі дуже зраділи. Зв’язалися із хлопцями з сусідньої машини, прийшло двоє бійців і взяли їжу. Всі були ситі, задоволені, жартували, сміялися.

Ранок наступного дня. Він міг закінчитися так само буденно, як і попередній. Ми могли поїсти, попити, потягнути час із телефонами в руках, але сталось інакше. Ми почули звуки польоту «Граду».

Одразу всі попадали в яму. Коли вилізли, побачили, що велика частина залпу припала на село. Голосно гавкали собаки, були чутні істеричні крики жінок. І тут по радіостанції прозвучала доповідь від тієї самої сусідньої машини. Доповіли про втрати. Далі комбат зв’язався з нами і наказав з’їздити до них, перевірити. Я з Командиром і навідником сіли в БМД і поїхали.

Коли я зупинив БМД і виліз, то не міг зрозуміти, що я бачу. Понівечені, розірвані, в нелюдських позах тіла, розкидані кінцівки, кишки, що стирчать із пробитих животів, шкіра чорна, як вугілля тільки зуби й очі білі, голови… Їх немає. Стогін, хрипи і запах… ніколи в житті не забуду цей запах. Запах смаженого людського м’яса, нутрощів і крові. Після п’яти секунд огляду цього жаху я зістрибнув з БМД, і ми почали вантажити поранених. П’ятеро хлопців були живими. Двоє дуже тяжкі. Вони були без свідомості, обличчя залиті кров’ю, а в одного було видно мозок. Їх дихання було, наче під час якогось нападу, дуже швидким і коротким. При цьому звучало хрипіння, наче горло чимось залите. Евакуювати поранених наказано було мені, тому що колісна техніка там не пройшла б. З горем навпіл, так акуратно, як міг, я довіз хлопців до асфальтованої дороги, де стояла медичка. Вивантаживши всіх, я розвернувся і поїхав назад за іншими. Повернувшись, зрозумів, що поспішати вже нікуди. Ми почали вантажити на машину загиблих хлопців і те, що від них залишилося. Щоб трохи відволіктись головою від того, що роблять руки, почав наспівувати собі під ніс:

А на кладбище так спокойненько,

Ни врагов, ни друзей не видать.

Все культурненько, все пристойненько,

Исключительная благодать.

Поклали їх на силовий лист над двигуном, зверху поклали кінцівки, і я повіз їх до дороги. Крім медички, там стояли хлопці з розвідвзводу, з якими ми брали Вуглегірськ, комбат, який допоміг мені залишитись у третьому баті, медики та ще з десяток військовослужбовців. Один з медиків, підійшовши, щоб допомогти вивантажувати хлопців, вказав на одного із загиблих солдатів і, заїкаючись від хвилювання, сказав:

— Нащо ви поклали на нього тіла, він же дихає!

Ми з навідником перезирнулися. Я відсунув верхнього і показав, що у «дихаючого» тіла відсутня голова. Чи то медик він некваліфікований, чи у нього істерика. Обидва варіанти — лайно.