Сомерсет Вільям Моем - Тягар пристрастей людських

навіть утративши свій аромат, але завдяки йому її краса досконаліша. Ця картина, — Клаттон вказав на роботу Лоусона, — ну, намальовано все правильно, й обличчя добре пропрацьоване, але це так буденно; її слід було намалювати і пропрацювати обличчя так, аби глядач здогадався: ця дівчина — вошива хвойда. Точність — це чудово, однак Ель Греко намалював людей заввишки вісім фунтів, адже хотів передати щось таке, що не вдавалося зобразити інакше.

— До дідька вашого Ель Греко! — кинув Лоусон. — Який зміст пережовувати його картини, якщо ми не можемо їх побачити?

Клаттон здвигнув плечима, мовчки підпалив цигарку і вийшов. Філіп і Лоусон перезирнулися.

— У його словах є якась правда, — погодився Філіп.

Лоусон похмуро тупився у свою картину.

— А як, чорт забирай, передати душевні наміри, якщо не малювати те, що ти бачиш?

Приблизно у цей самий час у Філіпа з’явився новий друг. Щопонеділка зранку у школі збиралися натурники, й одного з них запрошували позувати цього тижня. Якось раз натурником вибрали юнака, котрий, вочевидь, не займався цим професійно. Те, як він поводився, привернуло Філіпову увагу: вийшовши на підвищення, він міцно сперся на обидві ноги, розправив плечі, зчепив руки й різко виставив уперед голову. Ця поза підкреслювала гарну фігуру: на тілі юнака не було жодної краплі жиру, а м’язи випиналися так, наче були вилиті зі сталі. Натурник мав коротко підстрижену голову правильної форми, недовгу борідку, великі темні очі й густі брови. Він не змінював пози протягом кількох годин, і не схоже було, що стомився. На його обличчі злилися сором’язливість і рішучість. Його палка енергія розбурхала Філіпову романтичну уяву, і після сеансу, побачивши юнака в одязі, Кері подумав, що він наче вбраний у лахміття король. Натурник був небагатослівний, але за кілька днів місіс Оттер пояснила, що він іспанець і ніколи раніше не позував.

— Підозрюю, що йому довелося голодувати, — припустив Філіп.

— Ви помітили його костюм? Досить акуратний і пристойний, хіба ні?

Так склалося, що Поттер, один із тих американців, що навчалися в «Амітрано», збирався на кілька місяців до Італії й запропонував Філіпові свою студію. Той зрадів, бо Лоусонові зверхні поради йому вже трохи набридли і хотілося побути на самоті. Наприкінці тижня Кері підійшов до натурника і, вдаючи, що не встиг завершити малюнок, поцікавився, чи не погодиться той попрацювати один день у нього в студії.

— Я не натурник, — озвався іспанець. — Наступного тижня у мене є інші справи.

— Ходімо пообідаємо разом і домовимося, — запропонував Філіп і, побачивши, що співрозмовник вагається, додав: — Обід зі мною навряд чи вам нашкодить.

Здвигнувши плечима, натурник погодився, і хлопці вирушили до crèmerie[213]. Іспанець жваво розмовляв ламаною і не завжди зрозумілою французькою, але Філіпові вдалося потоваришувати з ним. Виявилося, що той був письменником. Він приїхав до Парижа, щоб писати романи, і перебивався усіма можливими для того, хто не має ні копійки в кишені, методами: давав уроки, брався за всі переклади, які міг знайти (здебільшого це були ділові папери), і нарешті вимушений був позувати, щоб отримати гроші за своє гарне тіло. Платили непогано, і зароблених минулого тижня грошей йому мало вистачити на два наступних; іспанець розповів здивованому Філіпу, що може з легкістю прожити на два франки на день, але соромиться демонструвати своє тіло за гроші. Він вважав позування приниженням, із яким можна змиритися лише, якщо тобі загрожує голодна смерть. Філіп пояснив, що шукає натурника, аби написати голову, а не тіло; йому хотілося намалювати портрет, який наступного року можна буде надіслати до Салону.

— Але чому вам заманулося малювати саме мене? — здивувався іспанець.

Філіп відповів, що його зацікавила голова юнака і, схоже, у нього може вийти непоганий портрет.

— Я не маю на це часу. Мені шкода кожної поцупленої у письменництва хвилини.

— Але ви потрібні мені тільки після обіду. Зранку я займаюся в шкільній студії. Зрештою, краще позувати для мене, ніж перекладати юридичні документи.

У Латинському кварталі ще живі були легенди про часи, коли студенти з різних країн жили в тісному сусідстві, але ці дні давно минули, і тепер різні нації відмежовувалися майже так само, як у якомусь східному місті. Співвітчизники у «Жюльєна» та «Beaux-Arts»[214] зневажали французьких студентів, котрі зналися з іноземцями; англієць майже не мав нагоди ближче познайомитися з тими, для кого рідним було місто, де він зараз жив. Правду кажучи, чимало студентів після п’ятирічного навчання знали французьку на рівні спілкування в крамниці та жили таким англійським життям, наче не залишали Південного Кенсінґтону.

Філіп зі своєю пристрастю до романтики радів можливості познайомитися з іспанцем і доклав усіх зусиль, аби подолати його супротив.

— Знаєте, як я вчиню, — сказав нарешті той, — я позуватиму вам, але не через гроші, а для власного задоволення.

Філіп протестував, але його новий знайомий не здавався, і кінець кінцем вони вирішили, що іспанець прийде о першій годині наступного понеділка. Він дав Філіпові картку, на якій було надруковане його ім’я: Міґель Ахурія.

Міґель позував регулярно і, попри те що відмовлявся брати платню, весь час позичав у Філіпа по п’ятдесят франків. Кері міг дешевше найняти справжнього натурника, але такий сценарій створював для іспанця приємну ілюзію, що він не заробляє на життя принизливою працею. Національність хлопця робила його в очах Філіпа утіленням романтики, і той постійно розпитував у натурника про Севілью, Ґранаду, Веласкеса та Кальдерона. Однак розмови про велич його батьківщини були нестерпними для Міґеля. Хлопець був солідарний із багатьма своїми співвітчизниками і вважав Францію єдиною країною, де міг жити інтелігент, а Париж — центром всесвіту.

— Іспанія померла! — кричав він. — Там немає письменників, немає мистецтва, нічого немає!

Із нестримним красномовством свого народу юнак потихеньку відкрив Філіпові душу. Він писав роман і сподівався, що той зробить його відомим. Під впливом Золя хлопець вирішив, що дія відбуватиметься в Парижі. Він детально переказав Філіпові сюжет, і той видався йому примітивним і дурнуватим. Його наївна еротика («cèst la vie, mon cher, cèst la vie!»[215] — кричав автор) лише підкреслювала банальність фабули. Міґель писав його два роки, перемагаючи труднощі, відмовляючись від усіх задоволень життя, котре привабило його в Париж; заради мистецтва він мало не помирав із голоду, пообіцявши собі, що йому ніщо не завадить досягнути мети. Його зусилля були насправді героїчними.

— А чому б вам не писати про Іспанію? — вигукнув Філіп. — Це було б значно цікавіше. Ви знаєте місцеве життя.

— Але Париж — єдине місто, варте, аби про нього писали. Париж