Рафаелло Джованьолі - Спартак

За кілька хвилин вийшла й грекиня, вона пішла у намет, де поруч з її кіньми було двоє вірних слуг, безмежно їй відданих. Вона міркувала про себе:

«Так, так!.. Задумано непогано… непогано: покликати Катиліну, щоб він очолив шістдесят тисяч рабів!.. Це б надало повстанню шляхетності… За ним пішли б усі знатні й відважні римські патриції… можливо, повстали б і тибрські плебеї… і повстання рабів, що неминуче буде розгромлено, перетворилося б на серйозну громадянську війну, наслідком якої, цілком імовірно, була б зміна державного ладу… Годі сподіватися на те, що вплив Спартака похитнеться, якщо Катиліна стане на чолі армії: Катиліна занадто розумний, він зрозуміє, що без Спартака йому не впоратися із цими дикунами… О ні, ні, це в мої плани не входить… і доблесний, і доброчесний Спартак нічого цим не досягне!»

Так міркуючи, вона дійшла до намету своїх вірних слуг. Там, відкликавши Зенократа убік, вона пошепки, грецькою, довго й жваво розмовляла з ним.

Рано вранці наступного дня консульським шляхом Гнатія, що веде від Брундизія до Беневента, їхав стрункий і сильний юнак у звичайній туніці з простої грубої шерсті. Юнак їхав верхи на гнідому апулійському коні, що клусом мчав у бік Барію. І якби хтось стрів його і звернув увагу на відкрите смагляве обличчя юнака, на його вдоволений, спокійний і невимушений вигляд, то сприйняв би за місцевого заможного хлібороба, що прямує у своїх справах на ринок у Барій.

За три години подорожній прибув на поштову станцію, розташовану приблизно на півшляху між Гнатією і Барієм.

Там він зупинився, щоб дати перепочинок своєму коневі й трохи підкріпитися самому.

— Привіт тобі, друже мій, — звернувся він до слуги хазяїна станції, що прийшов прийняти його коня.

Юнак зіскочив з коня й додав, звертаючись до гладкого червонощокого здорованя, що з'явився у цей момент на порозі будинку:

— Хай захищають боги тебе й твоє сімейство!

— Нехай оберігає тебе Меркурій під час твоєї подорожі! Бажаєш відпочити й підживитися після довгого шляху? Судячи з утоми твого шляхетного красеня-апулійця, ти здалеку.

— Він уже шість годин в дорозі, — відповів мандрівник і відразу додав: — Тобі подобається мій апулієць? Гарний кінь, чи не так?

— Клянуся крильми божественного Пегаса, такого красеня не часто побачиш!

— Ох, бідаха! Хтозна, яким він буде через місяць! — мовив, зітхаючи, мандрівник, входячи в дім господаря станції.

— Чому ж? — запитав той, слідуючи за гостем, водночас пропонуючи гостю різні страви.

Апулієць витримав паузу, а потім запитав у господаря:

— Чи подобається вам мій кінь?

— О, Геркулесе!.. Чи подобається він мені? Це ж справжній апулієць: стрункий, гарячий, струнконогий, витончений вигин шиї!..

— А чи даси мені в обмін на мого одного з твоїх коней? Точніше, я не збираюсь обмінюватися з тобою конем, я хочу залишити його в заставу. Ти даси мені свого коня. На ньому я доїду до найближчої станції, там я залишу твого і візьму другого. І так аж до пункту мого призначення. Коли ж вертатимусь, то також змінюватиму коней і повернусь до тебе з твоїм конем. Ти ж віддаси мого Аякса, — мовив подорожній.

— Можеш про нього не турбуватись, я знаю, як доглядати за кіньми…

Та раптом балаканину хазяїна урвав приїзд нового гостя, що зіскочив у цей момент із дужого коня, якому, ймовірно, також довелося здолати чималу відстань.

Новий гість — кремезний, засмаглий і безбородий — судячи з одягу, був рабом чи відпущеником, що служив у якійсь заможній родовитій сім'ї.

Господар посадив обох за стіл і приніс кожному на великому тарелі смаженого баранчика, й обидва мандрівники заходилися їсти з неабияким апетитом.

— Ти, здається, відпущеник? — запитав згодом апулієць у кремезного чолов'яги, з яким ділив трапезу.

— Так, я вільновідпущений, — шанобливо відповів кремезний чолов'яга, — я з роду Манлія Імперіози… Їду в Рим сповістити Тита Манлія про збитки, завдані його віллі біля Брундизія заколотниками-гладіаторами, що з'явилися в наших краях.

— Хай будуть прокляті вони і їхній вождь! — з запалом вигукнув апулієць, щосили гримнувши кулаком по столу.

Потім він запитав у відпущеника:

— Вони заподіяли тобі великих збитків?

— Збитки, про які я згадав, гладіатори заподіяли не самій віллі й не землям мого пана… Мова йде про п'ятдесят чотири раби з шістдесяти, що обслуговують віллу: усіх їх звільнили гладіатори. І з шістдесятьох лише шестеро залишилися зі мною на віллі — це були старі й каліки. А всі решта пішли в табір Спартака. Що ти тепер скажеш? Хіба це малий збиток? Хто тепер працюватиме, хто буде орати, сіяти, підрізати виноградники, збирати врожай у маєтках мого хазяїна?

— До Ереба[26] Спартака й гладіаторів! — гордо й презирливо вимовив апулієць. — Випиймо за те, щоб їх знищили, і за наше процвітання.

І після того як хазяїн станції знову випив за здоров'я вільновідпущеника, останній випив за благополуччя своїх співрозмовників і передав чашу апулійцю, котрий випив за благополуччя хазяїна й вільновідпущеника.

Апулієць, сплативши за трапезу, піднявся, збираючись піти у стайні й вибрати там коня.

— Почекай хвилинку, шановний, — сказав хазяїн станції. — Я не хочу, щоб хтось говорив, що добропорядна людина побувала на станції в Азелліона й не отримала від нього гостьової таблички.

І він вийшов з кімнати, де залишилися апулієць і відпущеник.

— Видно, і справді порядна людина, — зауважив відпущеник.

— Еге ж, — відповів апулієць.

Незабаром повернувся хазяїн поштової станції і приніс дерев'яну табличку зі своїм ім'ям — Азелліон. Він розділив її навпіл і одну половинку, на якій було написано: «ліон», віддав апулійцю.

— Ця половинка таблички допоможе тобі. Коли покажеш її господарям інших поштових станцій, вони дадуть тобі найкращих коней та усе необхідне. Пам'ятаю, сім років тому тут проїжджав Корнелій