Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

вона м’яко, але палко промовила це слово. Я розгубився, і не тому, що вона змінила свої погляди на війну, а тому, що вона фактично наказувала мені ставати до боротьби і, ймовірно, загинути. Це мене засмутило, і маму, безперечно, теж. Я знав, що мама права і що я просто зволікав».

Місіс Еббі Рокфеллер була переконаною пацифісткою і (перед Перл Харбором) стійко вірила, що Сполучені Штати мають зберігати нейтралітет. Водночас була впевнена, що Гітлер та його союзники прямо загрожують Сполученим Штатам, і навіть більше: усім цінностям західного світу. Зі слів її особистого лікаря, на кожну перемогу нацистської військової машини — Австрія, Чехословаччина, Польща, Франція — мама Девіда Рокфеллера реагувала серйозними психосоматичними реакціями, дуже сильно нервувала, навіть хворіла фізично.

Щодо «серйозних психомоторних реакцій», то і в моєї мами їх — хоч греблю гати. Вона так само дуже сильно нервує й навіть без «навіть» хворіє фізично. Гадаю, моя мама — зворотний бік мами Девіда. Відмінність тільки в подразниках. І в тому, що одній довелося випровадити сина на війну, а другій — отримати сина з війни у вигляді «нерухомості» (такий це тоді мало вигляд; близько року я не міг самостійно навіть із боку на бік перевернутися). Наші мами поводяться так, як вони поводяться. І про нас їм ідеться чи про щось своє — вони однаково страждають. І навряд чи можливо щось змінити. Особисто я не бажав би опинитися ні на місці мами Девіда Рокфеллера, ні, тим паче, на місці своєї мами.

Девід Рокфеллер записався добровольцем у рядові солдати, а звільнився з війська офіцером розвідки. Від війни в нього зосталося позитивне враження: «Люди мого покоління згадують про свою військову службу або як про добру, або як про погану. У мене була добра служба. Спершу я розгубився і злякався, але дуже швидко навчився пристосовуватися й використовувати свої знання та вміння на користь своїй країні. Я вважаю роки війни неоціненною школою. Саме тоді я вперше спробував робити те, чому присвятив решту життя. Зокрема, я зрозумів ціну налагодження контактів із впливовими людьми — це давало змогу досягти конкретних результатів. Саме тоді я започаткував мережу знайомств, яку розвиватиму все життя».

Може, у мільярдерів з усім так? Навіть війна для них — не війна, а аристократичний клуб за бізнесовими інтересами, де вони обмінюються візитками. І Девід Рокфеллер, і Курт Воннегут мали причетність до розвідки, але якщо зважити на їхній особистий досвід, то таке враження, ніби вони побували не на одній війні, а на двох різних. Утім, Девід свідомий того, що є й інші, яким випала погана служба.

На жаль, мені не пощастило зазнайомитися на війні з кимсь, хто згодився б мені в мирному житті. Ще гіршою є справа із набутим досвідом: і задіяти немає до чого, і збутися немає як. Мало того: з часом цей досвід починає тебе переслідувати. А ти не знаєш, як дати йому раду. Не знаєш, як дати раду собі. Ти готовий піти й здатися до найближчого дурдому, але знаєш: там на тебе не чекають. Там не готові тобою опікуватися.

Перше відчуття після повернення з Афганістану: на мене тут не чекали. У ташкентському шпиталі, у нейрохірургічному відділенні, де майже всі лежачі й всі тяжкі, не було жодної санітарки. Усе робилося силами матерів, яких викликали до тяжкопоранених бійців, і тих, які вже трохи оклигали. Про те, як мене переправляли голого, під одним простирадлом, із Ташкента до Львова, можна написати окрему книгу. Півроку я чекав від собезу інвалідного візка. І все, все (!), що було зі мною далі, аж досі, свідчить: мене з цієї війни не чекали.

Ну й прапор вам у руки! Червоний радянський прапор.

І тим, хто нас звідти не чекав, і тим, хто нас туди спровадив. Тим паче, що двоїстості тут не спостерігається. Патріотично налаштовані можуть узяти державний — синьо-жовтий.

Щодо воєнного досвіду… Звісно, якщо є певні (ефективні) напрацювання на якомусь одному поприщі, то їх неминуче кортить застосувати і до будь-якого іншого поля діяльності. Щоб дарма не припадали порохом. Особливо, якщо це приватний досвід. Хоча, як на мене, комплекс воєнної науки позначений дуалізмом. Проглядається певна розбіжність між теорією і практикою війни. Спільною для них є лише непридатність для мирного повсякдення. Утім, із кримінальної хроніки нам відомі спроби використання в мирному житті практичних воєнних навичок. А з літератури знаємо людей (авторів), які наполегливо пропонують глобально залучати воєнну науку в усі сфери буття та побуту. Є, є такі популяризатори.

Наприклад, Роберт Грій — політтехнолог і радник Демократичної партії США, а за сумісництвом — «культовий американський письменник».

У книзі «33 стратегії війни» цей талановитий раціоналізатор написав: «Стратегії, що приносять успіх у війні, чи то допустимі, чи недопустимі, ґрунтуються на психології людини — завжди актуальній, що не змінюється в часі, а найбільші воєнні поразки надзвичайно повчальні як свідчення людської дурості й обмеженості, які можуть виявлятися в будь-якій царині. Стратегічний ідеал війни — найвищою мірою раціональні та емоційні дії, спрямовані на безкровну перемогу з мінімальними втратами, — має незліченне число застосувань в усіх сферах і безумовно актуальний для наших щоденних боїв і баталій».

Може, це про Девіда Рокфеллера? Навряд чи про Курта Воннегута. І, безперечно, не про мене.

Які можуть бути стратегії в гарматного м’яса?

У рядового солдата є лише одна стратегія — вижити. Замочити всіх і вижити.

Зачищаємо ділянку в горах. Якийсь мужик нам трапився. Без зброї, лише з сокирою. Допитали; каже, що по дрова вийшов.

— Застрелити його нахрен.

— За що?

— А якого хрена він тут лазить?

І вся відповідь.

І це при тому, що чоловік той — у себе вдома, в своїй країні…

Замполіт заступився.

А тепер, Роберте, уяви, що ти вийшов до крамниці по гамбургер і потрапив на очі своїм конкурентам-письменникам, які взяли на озброєння наші нехитрі стратегії, а ось замполіта нашого з собою не взяли… Начувайся, Роберте, начувайся!

Зрештою, Роберта Гріна можна зрозуміти — він «упарює» ідеї, такий у нього