Олексій Миколайович Толстой - Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна

Ось чому у Зої спинилося серце, коли несподівано в трубці радіо забурмотів голос Гаріна… Відтоді вона щоденно кликала його, благала, погрожувала. Вона хотіла бачити його і боялася. Він ввижався їй чорною плямою в лазуровій чистоті моря і неба… їй треба було розказати йому про сни наяву. Спитати, де ж його Олівіновий пояс? Зоя металася на яхті, позбавляючи капітана Янсена та його помічника цілковитого самовладання.

Гарін відповідав:

«…Жди. Буде все, що ти захочеш. Тільки вмій хотіти. Бажай, божеволій, — це добре. Ти мені потрібна така. Без тебе моя справа мертва».

Таке було його останнє радіо, точнісінько таке, яке перехопив Роллінг. Сьогодні Зоя ждала відповіді на запит — якого точно дня його треба чекати на яхті? Вона вийшла на палубу і сперлася на поручні. Яхта ледь пливла. Вітер ущух. На сході піднімалися випари ще невидимої землі і стояв попелястий стовп диму над Везувієм.

На містку капітан Янсен опустив руку з біноклем, і Зоя відчувала, що він, мов заворожений, дивиться на неї. Та й як було йому не дивитися, коли всі чудеса неба й води були створені тільки для того, щоб ними милувалася мадам Ламоль, — біля поручнів над молочно-лазурною безоднею.

— Підійдіть сюди, Янсен.

Він підійшов, м’яко і широко ступаючи по гарячій палубі.

— Янсен, ви не думаєте, що я божевільна?

— Я не думаю цього, мадам Ламоль, і не подумаю, що б ви мені не звеліли.

— Дякую. Я вас призначаю командором ордена божественної Зої.

Янсен кліпнув світлими віями. Потім узяв під козирок. Опустив руку і ще раз кліпнув. Зоя засміялась, і його губи розпливлися в усмішці.

— Янсен, є можливість здійснити незбутні бажання… Усе, що може вигадати жінка такого гарячого полудня. Але треба буде боротися…

— Єсть боротися, — коротко відказав Янсен.

— Скільки вузлів робить «Арізона»?

— До сорока.

— Які судна можуть наздогнати її в одкритому морі?

— Дуже небагато…

— Можливо, нам доведеться витримати тривалу погоню.

— Накажете взяти повний запас рідкого палива?

— Так. Консервів, прісної води, шампанського… Капітане Янсен, ми беремося до дуже небезпечного діла.

— Єсть взятися до небезпечного діла.

— Але, чуєте, я впевнена в перемозі…

Склянки пробили половину першої… Зоя зайшла до радіотелефонної рубки. Сіла біля апарата. Вона торкнулася важільна радіоприймача. Звідкілясь почулося кілька тактів фокстрота.

Насупивши брови, вона дивилася на хронометр. Гарін мовчав. Вона знову почала рухати важельок, стримуючи тремтіння пальців.

…Незнайомий, повільний голос по-російському проказав у самісіньке вухо:

«…Якщо вам дороге життя… у п’ятницю висадіться в Неаполі… в готелі „Сплендид“ чекайте звісток до полудня суботи».

Це був кінець якоїсь фрази, надісланої на довжині хвилі чотириста двадцять один, тобто станції, котрою весь цей час користувався Гарін.

Третю ніч підряд у кімнаті, де лежав Шельга, забували зачиняти віконниці. Щоразу він нагадував про це сестрі-кармелітці. Він пильно дивився за тим, щоб клямка, яка з’єднувала половинки стулкових віконниць, була замкнута як слід.

За ці три тижні Шельга настільки одужав, що підводився з ліжка і сідав до вікна, ближче до пишнолистих гілок платана, до чорних дроздів та райдуг над водяним пилом серед газонів.

Звідси було видно весь садочок лікарні, огороджений глухим муром. У вісімнадцятому столітті на цьому місці стояв монастир, який знищила революція. Ченці не люблять цікавих очей. Мур був високий, і по всьому гребеню його поблискували скалки битого скла.

Перелізти через мур можна було, тільки поставивши з того боку драбину. Вулички, що межували з лікарнею, були тихі й безлюдні, все-таки ліхтарі там горіли настільки яскраво і так часто лунала в тиші за муром хода поліцейських, що питання про драбину відпадало.

Звісно, коли б не було битого скла на мурі, спритна людина перелізла б і без драбини. Щоранку Шельга з-за штори оглядав увесь мур до останнього камінця. Небезпека загрожувала тільки звідси. Людина, яку підішле Роллінг, навряд чи ризикне прийти зсередини готелю. Але що вбивця так чи інакше прийде, Шельга не сумнівався.

Він чекав тепер огляду лікаря, щоб виписатися. Про це було відомо. Лікар приїжджав, як звичайно, п’ять разів на тиждень. Цього разу лікар захворів. Шельзі сказали, що без огляду старшого лікаря його не випишуть. Протестувати навіть не пробував. Повідомив у радянське посольство, щоб йому звідти привозили їжу. Лікарняний суп він виливав у раковину, хліб кидав дроздам.

Шельга знав, що Роллінг повинен був позбутися єдиного свідка. Шельга тепер майже не спав, — таке велике було збудження. Сестра-кармелітка приносила йому газети, — цілий день він працював ножицями і вивчав вирізки. Хлинову він заборонив приходити в лікарню. (Вольф був у Німеччині, на Рейні, де збирав відомості про боротьбу Роллінга з Німецькою аніліновою компанією).

Вранці, підійшовши, як завжди, до вікна, Шельга оглянув сад і зразу ж одступив за штору. Йому стало навіть весело. Нарешті! В саду, з північного боку, напівприкрита липою, до стіни приставлена драбина садівника, верхній кінець її стирчав на пів-аршина над скалками скла.

Шельга сказав:

— Спритно, чорти!

Лишилося тільки чекати. Все було вже обмірковано. Права рука, хоч і вільна од бинтів, була ще квола. Ліва — в лубках і в гіпсі, — сестра міцно прибинтувала її до грудей. Рука з гіпсом важила не менше п’ятнадцяти фунтів. Це була єдина зброя, котрою він міг захищатися.

На четверту ніч сестра знову забула зачинити віконниці. Шельга цього разу не заперечував і з дев’ятої години вдав що спить. Він чув, як грюкали на обох поверхах віконниці.