Адальберт Штіфтер - Вітіко

великий князь зі своїм військом, збирає та впорядковує його, а на сході, за день ходу, а то й більше, отаборилися лехи, що чекають нові загони й підкріплення, їх очолює лех Начерат, що був високим можновладцем коло князя Владислава. Всі хати навколо пусті, чимало їх спалено та сплюндровано, люди зі своєю худобою та добром повтікали. Там і там тиняються озброєні люди, а інколи й такі, що дуже скидаються на злодіїв або інших людців такого штабу.

Люди з Плани вирішили лишатися в садибі, аж поки буде змога точніше дізнатися, що відбувається, а тим часом заходилися зміцнювати будівлі.

Настали лагідні весняні дні, чагарники на горі Високій укрилися зеленим листям, на луках заясніла трава, піднялася озимина. Лани, де мала рости ярина, ще не засіяли.

Невдовзі в ту місцевість прибув ще й Ровно зі своїм загоном, а оскільки люди з Плани блукали по околицях, то здибалися з його людьми, і Ровно разом з ними теж зайшов на садибу. А невдовзі прибули й Озел зі своїми трьома синами, Діт із Ветржні, чоловік, що жив на Влтаві в садибі Затес, потім чоловік із Гори, Вольф із Суша і Вернгард із Затоня. Кожен привів із собою свій загін. Згодом прийшли люди з Фримбурка, Гореца, Гленіце і, розпитавши людей Діта з Ветржні та з башти Ровна, теж зайшли на територію садиби, прийшли й люди, що викорчовували ліс на новій вирубці у Светлику, з Черної, з Митини, з Кутової вирубки, з Ратової, за ними прийшли люди, що жили нижче на Влтаві, де вони корчували ліс коло Фримбурка, потім люди з хатин на скелях коло Влтави, які мали назву Рожмберк, там Вітіко колись обідав разом із Флоріаном; крім того, люди з хатин на південь від галявин у лісі святого Хоми. З хат Митини, звідки походив рід Вітіко, прийшов слуга Якоб із кульгавим конем.

Усі зібралися в садибі й присягнули триматися разом. Їли харчі, привезені з собою, а щоб мати воду, почистили і опорядили криницю. Водночас почали рити рови і захищатися гостроколом.

Одного дня до садиби під'їхав загін гарних вершників, їх очолював юнак у небесно-блакитному вбранні з однією білою пір'їною на голові. Він під’їхав ближче і оглянув садибу та укріплення. Вітіко сів на коня, відчинили ворота з колод, і він виїхав у супроводі численного пішого загону. Під’їхавши до юнака, крикнув:

— Владиславе, сину князя Собеслава!

— Я саме той, коли ти назвав! — відповів юнак у синьому вбранні. — Вітіко, вірний друже мого батька, Вітіко, що тебе шанувала і обдарувала моя мати, як радіє моє серце, що я бачу тебе!

З садиби вийшло ще багато піших воїнів, і всі поставали півколом позаду Вітіко. Так само стали й вершники позаду Владислава.

— Вітіко, тепер настала пора, — заговорив княжич, — змити заподіяну нам ганьбу, позбутися глуму, якого завдали моєму батькові, помститися за страждання, які була змушена терпіти моя мати, і знову відновити все правдиве. Ти і люди, які підпорядковані тобі, наче обрані для цього.

— І як це має статися? — запитав Вітіко.

— Усе добре впорядковане й готове для успіху, — відповів Владислав. — Ось послухай. Той, хто позбавив мене князівського престолу і зробив мене своїм підлеглим, ще й позбавив мене моїх маєтностей. Він забрав у мене Оломоуцьке князівство, яким я володів, і дав його Оттонові, синові Оттона Чорного, викликавши його з Русі. А мене змусив переїхати до нього в Прагу. Але позаминулої зими я втік від нього й перебував у свого королівського родича в Угорщині. Тим часом він, хоча великі лехи ще за життя мого батька, славетного князя Собеслава, зламавши свою присягу, обрали його у Вишеграді князем, порушив права їх усіх, відсунув їх убік і діяв без їхньої поради та підтримки. Вони відступилися від князя, і ті, хто завзято обирав його, обернулись тепер проти нього. Великий і могутній Начерат тепер у Моравії, і так само його син Дус і брат Зната. Крім того, є старий і заможний Мікул, Юрата, старий Родміл, потім Грозната, Славибор, Домаслав, Кохан, Богуш; потім молодий і сміливий Мілгост, Стрих із Плаки, молодий Мікул, Богдан, Бенеш і морави Дрслав, Мірета, Зибота, Собен, Треба, Стибор і дуже багато інших. Я пішов до них, щоб помститися. Вони створили союз, і хочуть запровадити іншу владу. До того союзу вступили князі з роду Пржемисла: Вратислав, князь Брно, Конрад, князь Зноймо, Оттон, князь Оломоуцький, якого Владислав повернув із Русі, потім сини Борживоя, Владиславового дядька, Леопольд і Спітигнев. Всі вони обрали Конрада зі Зноймо князем Богемії і Моравії. Його військо стоїть десь менше ніж за дванадцять годин ходу звідси на схід. До нього ненастанно підходять загони, а якщо вони споряджені, то до нього зберуться всі можновладці й виступлять проти Владислава, щоб знищити його, бо він хотів ослабити панів і зміцнитися з допомогою малих людей і народу.

— Владиславе, а чи ти достеменно знаєш і чи не одурили тебе? — запитав Вітіко.

— Люди, які зі мною, — відповів Владислав, — походять із найкращих родів, вони мандрують усюди, щоб з'ясувати стан і події в країні, й можуть запевнити тебе, що я кажу правду.

— Високий князь каже правду! — гукнув чоловік у темно-червоному вбранні, що стояв у передньому ряду загону.

— Він каже правду! — загукали численні голоси.

— Вітіко, ти також, якщо ти з нами, — проказав Владислав, — побачиш документ, на якому все розписане. Там є імена, які я називав тобі, і визначено майбутні права, що їх