Адальберт Штіфтер - Вітіко

Вітіко, дізнавшись, що на півночі має зібратися військо, рушив зі своїми людьми в тому напрямі далі. Їм траплялися по дорозі люди, які йшли назустріч, женучи худобу в ліси на південь. На ніч загін Вітіко зупинився в садибі Насеград.

Наступного дня назустріч загонові по дорозі рухалося дуже багато людей. Вони нав’ючили своє добро на коней та волів або несли всі свої манатки на плечах і тікали в далекі краї. Пополудні люди Вітіко побачили з західного боку, як по дорозі, яка перетиналася з їхньою, суне дуже багато людей, і збагнули, що та юрба загородить їм шлях. То були чоловіки в підібганих свитах зі зборками, на ногах вони мали важкі чоботи, а на головах — грубі повстяні шоломи, з-під яких насилу видніли очі, а перев’язь знизу закривала щоки та бороду. Чоловіки були з мечами та списами. Там, де сходилися шляхи, вони зупинилися, зібралися на дорозі та полі й дивилися на Вітіко і його загін. Їх ставало дедалі більше. Потім услід за ними під’їхали ще й вершники, що були в штанах, коротких підперезаних свитах і повстяних шапках з однією прямою пір’їною, саме так одягалися чоловіки, які супроводили княжича в пурпуровому вбранні до того, як він став великим князем. Дехто був у гарному вбранні, дехто в грубому й непоказному та сірому. Списів вони не мали, але в кожного був меч, багато хто мав щити. Серед них було чимало високих і дужих чоловіків. Вони теж зупинилися коло піших воїнів на полі. Нарешті один вершник полинув уперед, він був у зеленому вбранні й мав одну сіру соколину пір’їну на чорному шоломі. Підскочив до Вітіко і крикнув:

— Чому ти тут загороджуєш шлях і заважаєш нашим людям іти далі?

— Я не загороджую тобі шлях, — відповів Вітіко. — Невже ти не бачиш, що наш шлях пролягає з півночі на південь, а ви прийшли сюди з заходу, і це ви загородили нам шлях?

— Ти поставив своїх людей так, щоб вони спостерігали нас, — крикнув чоловік, — тож і ми повинні стати так, щоб бути наготові, раптом ви задумали що проти нас, і саме цим ти заважаєш нам.

— Ти ж бачиш, що нас мало і ми не нападемо на вас, бо ж вас багато, — заперечив Вітіко, — та коли ти нападеш на нас, то й ми будемо боронити своє життя так добре, як зможемо. Але це не мої люди, я не знаю, як вони діятимуть у майбутньому, тепер вони тільки йшли поряд зі мною, бо ж ми з одного краю.

Протягом цієї розмови над’їздило дедалі більше вершників і ставали коло зеленого чоловіка. Потім підступило двоє в’ючних коней, один спереду, другий ззаду, вони несли відкритий паланкін, у якому сидів чоловік у дуже широкому коричневому вбранні з хутряною оторочкою, з-під чорної шапки в нього видніло сиве волосся, а на коричневий одяг спадала дуже довга сива борода. Чоловік був старезний, голова йому хилилась наперед. Він під’їхав до зеленого вершника, і його коні спинилися, а зелений вершник став поряд зі старим і проказав:

— Шановний діду, ось стоїть посланець, якого хворий князь Собеслав послав колись на з’їзд у Вишеград, він шикує своїх людей проти нас, щоб зашкодити нам.

Старий підвів голову, повернув обличчя до місця, де стояв Вітіко, і промовив:

— Сину Вока, далі своєю дорогою їдь, їдь до Владислава, сина Собеслава, або до інших ворогів великого князя, ми там воюватимемо з тобою, тут нам ще не пора знищувати тебе. Нехай ніхто не ворухнеться, хто навколо мене!

Потім старий звернувся до зеленого вершника:

— Даліміле, скажи людям, що ми їдемо далі і вже не допустимо ніяких затримок.

Зелений вершник поїхав уперед до піших, а старий у паланкіні трохи підібгав своє коричневе вбрання і знову, як і раніше, схилив голову наперед.

Піші і вершники знову рушили вперед. Натомість Вітіко крикнув:

— Вельмиповажний лехе Болеміле, я не зачеплю жодного твого чоловіка, і хтозна, чи наші шляхи не однакові!

Болеміл нічого не відповів, а тільки кивнув головою.

Загін пішов швидше, коні понесли паланкін, за ним знову поїхали вершники. Та Вітіко стояв, поки проїхали геть усі і на шляху ген далеко навряд чи ще можна було добачити людей. Потім рушив слідом за ними.

Увечері того дня Вітіко зі своїми людьми дійшов до садиби, яка стояла неподалік від хат, що мали назву Сухдол. Вирішили стати на ніч у садибі. Там нікого не було, двері й ворота були забиті дошками, годі було знайти який-небудь фураж для коней Вітіко і Раймунда. А як споночіло, всі побачили на сході червону заграву далекої пожежі. Загін розташувався на подвір’ї, повечеряли тими припасами, які люди несли з собою в торбах. Коли розвидніло, виразно побачили хати Сухдола, але деякі були спалені, решта — сплюндровані. Від Сухдола до садиби тягнулася видовжена гора, лежачи майже на південь від прямого шляху між ними, на горі де-не-де росли чагарники й видніли лани та луки. Гора мала назву Висока. З гори ген далеко на сході можна було помітити стовпи диму, та й на північному заході до неба здіймався дим. Лісові люди забарикадувались у садибі, виставили варту і послали кількох людей на розвідки. Розвідники повернулись і розповіли, що в північно-західному напрямі на відстані чотирьох-шістьох годин ходу стоїть