Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

- Що ти маєш на увазі? - хрипко спитав Атрею.

- Ну, - відповів Бастіян, - мені здається, ви думаєте лише про одне - щоби я чимшвидше забрався геть із Фанта­зії.

Атрею подивився на Бастіяна і повільно похитав тло- вою. Доволі довго жоден із них не промовив ані слона. Бас­тіян почав уже шкодувати, що так несправедливо звинува­тив Атрею і Фухура. Він чудово знав, що насправді це зо­всім не так.

- Мені здавалося, - тихо мовив Атрею, порушуючи мажку мовчанку, - що ми друзі.

- Так! - вигукнув Бастіян. - Звичайно, ми - друзі, і завжди будемо друзями. Вибачте. Я наговорив багато дур­ниць.

Атрею всміхнувся.

- Вибач і ти нам, якщо ми тебе образили. Бо це ненав­мисне.

- А ще я дослухаюся до вашої поради, - примирливо сказав Бастіян.

Незабаром повернулися троє лицарів. Вони вполювали кілька куріпок, фазана і зайця. Табір згорнули і знову ру­шили у дорогу. Бастіян верхи на їсі знову їхав попереду.

Після обіду вони в’їхали в ліс, де були тільки глицеві дерева з прямими, дуже високими стовбурами. Крони цих дерев аж ген угорі витворювали щільне зелене шатро; крізь нього майже не пробивалося сонячне проміння. Мабуть, саме тому на землі під цими деревами нічого не росло. Було дуже приємно їхати верхи по цій м’якій, гладенькій землі. І навіть Фухур якось прилаштувався йти пішки разом із ре­штою товариства, адже якби він летів з Атрею понад дере­вами, вони неодмінно втратили би з ока решту.

Ціле пообіддя мандрівники просувалися вперед між високими стовбурами, огорнуті темно-зеленими сутінками. А вже майже надвечір натрапили на невеличкий пагорб із руїнами якогось замку. Там, посеред численних напівроз- валених башт і стін, зал і склепінь, вони знайшли ще доволі добре збережену кімнату. У ній розташувалися на нічліг. Цього вечора куховарити мав рудий Гісбальд, і виявилося, що він знається на цій справі значно краще. Фазан, якого він спік на вогні, усім дуже засмакував.

Наступного ранку вони продовжили мандрівку. Цілісі­нький день подорожні їхали лісом. І щойно надвечір помі­тили, що, вочевидь, зробили за день велике коло, тому що знову прийшли до тих руїн, звідки вирушили сьогодні вра­нці. Тільки цього разу наблизилися до них з іншого боку.

- Такого зі мною ще ніколи не бувало! - сказав Гікріон, крутячи свій чорний вус.

- Очам своїм не вірю! - промовив Гісбальд, похитуючи рудою головою.

- Це просто неможливо! - пробурмотів Гідорн, дибаю­чи через руїни на своїх цибатих ногах.

Але було саме так, і про це свідчили рештки їхньої вчо­рашньої вечері.

Атрею з Фухуром також не знали, як можна було аж так помилитися. Проте обидва змовчали.

За вечерею - цього разу це був печений заєць, що його Гікріон приготував більш-менш стерпно, - троє лицарів по­цікавилися, чи не хотів би Бастіян поділитися з ними свої­ми безцінними спогадами про світ, з якого він прийшов. Та Бастіян відмовився, покликавшись на біль горла. Позаяк він цілий день мовчав, лицарі повірили його відмовці. Вони навіть дали йому кілька добрих порад, як можна зарадити болю та чим краще лікуватися, і повкладалися спати.

І лише Атрею та Фухур здогадувалися, що відбувається з Бастіяном.

Рано-вранці вони знову вирушили в дорогу і цілий день їхали лісом, весь час пильнуючи, щоби триматися одного напряму, але коли надійшов вечір, виявилося, що вони знову стоять перед тими ж таки руїнами замку.

- Хай йому грець! - прогримів Пкріон.

- Це якесь божевілля! - простогнав Гісбальд.

- Друзі, - сухо проказав Гідорн, - нам треба зректися свого покликання. Як мандрівні лицарі ми вже нічого не варті.

Бастіян іще першого ж вечора був знайшов у цих руїнах особливий закапелочок для їхи, яка любила іноді побути на самоті та віддатися своїм думкам. Товариство коней, які розмовляли між собою тільки про своє шляхетне похо­дження й давні родоводи і ні про що інше, було для неї об­тяжливим.

Коли Бастіян того вечора вів її на місце, вона сказала:

- Пане, я знаю, чому ми ходимо колом і ніяк не може­мо просунутися вперед.

- Звідки, їхо, ти можеш про таке знати?

- Бо ти на мені їдеш, пане. Мул - тільки наполовину осел, тож я просто відчуваю дуже багато всілякого.

- І в чому ж, на твою думку, причина оцього нашого кружляння?

- Ти перестав хотіти, пане. Ти перестав прагнути. Те­пер ти взагалі нічого не хочеш.

Бастіян здивовано подивився на неї.

- Ти дійсно мудра тварина, їхо!

Мулиця поворушила своїми довгими вухами.

- А чи знаєш ти, пане, в якому напрямку ми рухалися досі?

- Ні, - сказав Бастіян. - А ти знаєш?

їха кивнула.

- Досі ми весь час рухались углиб Фантазії, до її серце­вини. Це і був наш напрямок.

- Тобто в бік Вежі Зі Слонової Кості?

- Так, пане. І доки ми туди йшли, то просувалися до­волі успішно.

- Не може бути, - із сумнівом у голосі промовим Басті­ян. - Атрею помітив би, та й Фухур теж. Але вони чомусь нічого не зауважили.

- Ми, мули, - сказала їха, - істоти цілком звичайні, тож, звісно, не можемо зрівнятися зі щастедраконами. Од­нак є деякі речі, пане, які ми відчуваємо дуже добре. На­приклад, завжди знаємо, в якому напрямку йдемо. Це в нас вроджене. І в цьому ми ніколи не помиляємося. А тому я не сумнівалася, що ти прагнеш дістатися до Дитинної Царів­ни.

- До Місяцівни... - промурмотів Бастіян. - Так, я хотів би побачити її знову. Вона скаже, що мені робити.

Тоді він погладив м’яку морду мулиці і прошепотів:

- Дякую тобі, їхо, дякую!

Наступного ранку Атрею відвів Бастіяна набік.

- Послухай-но, Бастіяне, Фухур і я, ми хотіли просити у тебе пробачення. Порада, яку ми тобі дали, була хоч і від щирого серця, але нерозумна. Відколи ти на це пристав, наша подорож зайшла у безвихідь. Ми з Фухуром довго ро­змовляли про це вночі. Ми вже не рухаємося уперед. Ти ні­коли не вийдеш із цього глухого кута, і ми разом з тобою, якщо ти знову чогось не запрагнеш. Правда, тоді ти неми­нуче забудеш іще більше про світ, із якого ти потрапив у Фантазію, але іншого виходу просто немає. Що ж, будемо сподіватися, що ти все-таки знайдеш дорогу назад і що це станеться не занадто пізно. Бо якщо ми і далі залишатиме­мося тут, це лиху не зарадить. Тобі треба знайти наступне бажання і скористатися владою Аурина.

- Гаразд, - сказав Бастіян. - їха сказала мені те саме. І я вже його знаю