Galina Vasilievna Moskalets - Королівство, Galina Vasilievna Moskalets

пастку. Марко вважав себе нездатним потрапляти в пастки. Його життя нічого не важило супроти життя Серпня, Онися, тата. Він давно змирився зі своїм призначенням – бути охоронцем, захисником, а не архіваріусом, хоча книги й рукописи теж потребують захисту.

Аптекар, якщо він справді був аптекарем, зупинився перед невеликими металевими дверима і тихо сказав:

– Будь мужнім, хлопче!

Й потис йому руку. А тоді впустив Марка досередини, а сам залишився.

У вузькій порожній кімнаті був лише стіл, на якому лежало щось довге, накрите простирадлом. Високий чоловік у масці сидів у кутку. Він одразу підвівся:

– Синку! Мені дуже прикро тобі це говорити, але сьогодні вранці твого батька, головного Архіваріуса Королівства, було підступно застрелено на вулиці імператорським патрулем. Попрощайся з ним...

Чоловік підняв простирадло, й Марко упізнав свого тата, дуже блідого, з сивіючим волоссям, заплющеними очима. Він багато чув про смерть, але ще не бачив мертвих.

– Ми подбаємо, щоб його поховали як належить. Він поспішав на цю зустріч... Але про те, що він один із нас, не повинен знати ніхто.

– Так, – відповів Марко, зачаровано вдивляючись у обличчя батька. Той ніби спав, і лице його було таке, ніби він бачив гарний сон.

– Візьми ось це! – простягнув чоловік батьків золотий медальйон.

Хлопець потримав його в руках. Не можна в батька відбирати ще й це.

– Ні, хай залишиться з ним.

– Гаразд. За цими дверима тебе чекають. Увійдеш, коли будеш готовий.

«Готовий до чого?» – хотів спитати хлопець, але незнайомий у масці вже зник. Коли Серпень прощався зі своїм батьком, біля нього був Онисьо й багато людей, але й тоді він почувався дуже самотнім. «Тепер у мене немає вже нікого, – подумав Марко, – і я повинен якось жити. Батько був дуже зайнятий, ми рідко бачились, але зовсім залишитись без нього – набагато гірше. Напевно, коли в тебе стріляють, дуже боляче. Наче вогонь пече. Ще кілька хвилин тому я нічого не знав. Тато був для мене живий, і ми могли зустрітись де завгодно. Але кілька слів – і ми вже ніколи не зможемо поговорити». Щось стиснуло йому голову, однак він не дозволив собі заплакати. Кинувся геть. У тісному коридорі були ще одні двері. Він відчинив їх і опинився у великій, навіть дуже великій кімнаті, посеред якої за довгим столом сиділи люди в масках. Коли Марко увійшов, вони один за одним почали знімати маски й класти перед собою на стіл. Лещата, що стискали голову, раптом відпустили. Марко одразу зрозумів, що перед ним були Старі, хоча дехто з них ледь мав за тридцять років.

– Сідай, – сказав чоловік із довгим сивим волоссям. – Розумієш, що твоє мовчання є гарантією нашої безпеки?

– Так, я це знав ще до цього.

– Ми вдячні тобі за те, що ти врятував принца Августа й повернув його до Королівства. Що ти робитимеш далі?

– Потрібно повернути його на те місце, що належить йому по праву.

– Ну, це вже не твій клопіт! – трохи різко сказав чоловік, закутаний у чорний плащ.

Марко подумав, що Старі не повинні були з ним так розмовляти.

– Ти хочеш, щоб принц став королем? – спитав хтось третій. Хоча Старі й зняли маски, у напівтемряві вони здавались йому зовсім незнайомими.

– Це було б логічно! – випалив розгублений хлопець. Дехто засміявся. Марко опанував себе й виправився:

– Я хотів сказати, що недобре, коли живу людину вважають мертвою, і вона втрачає всі свої права. Принц Серпень може бути королем згідно з нашими законами...

– Ти був неуважним на уроках історії. Доки принцу не виповниться вісімнадцять років, він не може керувати державою. Йому потрібен опікун, яким може стати найближчий родич або правитель сусідньої держави. Ми сподіваємось, що ця проблема вирішиться...

– Звісно, я це знав. Але у принца немає близьких родичів, крутиголовці знущаються вже віддавна над громадянами Королівства. Нищать бібліотеки, вбивають людей... Я не хочу, щоб їхній імператор правив нашою державою! Він погубить Королівство!

– Зовсім ні! – заперечила жінка, схожа на вчительку. У нас немає війни, голоду, землетрусу. Кілька нещасних випадків ще не означають, що Королівству загрожує небезпека.

Маркові аж перехопило подих від обурення:

– Вони убили короля й мого батька!

– Ти помиляєшся. Його Величність помер від нервового виснаження, а Головного Архіваріуса застрелили як приватну особу, що не виконала вимоги патруля зупинитися. Завтра о третій годині пополудні в палаці відбудеться віче, на якому зберуться найвпливовіші особи. Ми покликали тебе сюди, щоб попросити одну річ. Ніщо не повинно завадити цьому зібранню, як би не склались обставини. Особи, які прибули з вами із Серединного світу, повинні поводитись, як належить гостям, і не пробувати вплинути на хід подій. Ти повинен за цим простежити особисто і не відходити від них ні на крок. Зрозумів?

– Як ви доведете, що ви ті, за кого себе видаєте?

Старий, що почав розмову, посміхнувся й розвів руками:

– Ніяк! Ми тобі радимо, щоб потім не довелося виправляти наслідків. Ми просимо. Але вибір за тобою, хоч ти зовсім юний. У тебе немає досвіду, а лише він робить людину мирною і розважливою. Королівство не хатинка з бур'яну, що падає від вітру. Наші слова – гіркі ліки, яких так не люблять діти. Нас цікавить, ким ти станеш, а не хто ти зараз. Бо ти – це Королівство завтра. Подбай про тих, хто близько, а про тебе подбають ті, хто далеко. А тепер ми хочемо бачити принца Августа.

Марко мовчки вклонився, і тут один із Старих гукнув дзвінким голосом:

– Лови! Це тобі замість розбитої!

Марко одразу упізнав у чоловікові ювеліра-годинникаря Бастіана. У згорточку з зеленого шовку була прозора скляна куля, друга, яку хлопець отримав від нього.

– Мусиш її спочатку приручити, але це дуже чиста робота.

– Дякую, Бастіане. До побачення!

«Я помітив, – казав колись тато, – що мудрі люди частіше посміхаються, ніж немудрі».

Аптекар, який навіть не назвав свого імені, відвів Марка до почекальні іншою дорогою. І повів за собою Серпня. Той навіть не встиг прочитати нічого на обличчі товариша. Онисьо тактовно мовчав. Марко був йому за це вдячний. Він мусив зібрати докупи свої враження і почуття.

26

Принц опинився в кімнаті, де сиділи Старі: дванадцятеро людей у масках, що закривали майже все обличчя.