Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

— Я не стану твоєю дружиною…ти не пара мені, — прошепотіла холодно, забираючи його пальці від себе. І здавалося Вірі, що душа її стає кригою. Самотньою, холодною брилою. Айсбергом, що одиноко плаватиме просторами світу, — Моя мама завжди говорила, що життям керують гроші, а не кохання. 

— Сподіваюся, я достатньо оплатив своє щастя, — ледь всміхнувся Артур…здавалося в ньому не залишилося більше емоцій..так, він таки помер. Від її вчинків, від її слів.

— Достатньо, — опустила погляд. Певно варто віддати кільце, але так не хотілося…

— Залиш собі, — наче прочитав її думки Артур, – Воно не дуже цінне, проте…

— Проте як прощальний внесок, згодиться, — і собі всміхнулася Віра, – Я зараз зберу речі й піду…якщо ти не проти, я хочу зробити це на одинці. Не хвилюйся, я нічого красти не стану. Так, можливо я повія, але навіть в мене є честь та совість.

— Я тоді піду, — сумно зітхнув Артур, — Ти пам'ятай про мене, маленька…будь ласка, — сказав розвертаючись. 

— Стій! – швидко крикнула дівчина, а він на мить завмер, ледве стримував себе, щоб не впасти їй в ноги й не благати. Та що з ним? Дійсно кохає…щоб її, дійсно кохає, мабуть! Він телепень, таким його завжди вважав батько і навіть друг, тепер він  і сам переконаний, що так і є! — Поцілуй мене!

— Ти…, — почав було говорити щось Артур, прикриваючи очі. Чому вона така жорстока? Чому знущається з нього..хіба мало…вбиває його…безповоротно…жорстоко…назавжди.

— Це наказ! – сухо сказала Віра, — Чи ти слухаєш накази лише свого друга Степана Морозного? Чи може тобі гидко мене цілувати, після того, як дізнався хто я? 

Повільно підійшов до неї, вона стиснулася вся, притислася до стіни. І хотілося їй злитися з тою стіною, зникнути, але найбільше їй хотілося зараз злитися з чоловіком навпроти. Його руки замкнули її в клітці, з якої їй вже не вирватися. Але вона не піде, поки він ще хоч раз не поцілує її! Смак його вуст їй не забути, вона збереже про них пам'ять.

— Я маю бути ніжним, так…маленька? — запитав, проводячи долонею по обличчю, зупиняючись на шиї. 

— Ні…тільки не сьогодні, тільки не сьогодні, – заперечила, відчувши як його пальці боляче стисли їй горло, а його губи закрили її вуста. Секунда…дві…три…п'ять. Досить! - Говорить вона собі подумки, а потім відсторонює його від себе. Хай йде вже..втікає від не її…йди благаю, йди! Але він все ще стоїть…

– Геть! – крикнула Віра, вже ледве стримуючи сльози, що давно просилися назовні, — Забирайся…чуєш! Геть…геть…– говорила все тихіше.

 А тоді крок, другий, третій…він йде. 

— Я гарно виконала свою роботу, а ти чудово виконував всі мої накази, особливо останній, – кинула йому в спину, — Пам'ятай про мене…маленький, — сказала зухвало, і вхідні двері зачинилися.  

Віра дивилася крізь вікно з болем у середині. На його постать, що віддалялася…віддалялася. Заплющила очі. Знову відчула себе  дівчинкою, загнаною у безвихідь та самотність. Віра знову була тією, якою була у  шістнадцять…згадувала той день, коли вона вже помирала — ось так, наодинці.  Поклала руку на груди й хотіла вирвати собі серце? Та воно сиділо там наче якір, міцно вкорінивши в собі почуття до чоловіка, який ніколи не буде з нею. 

Розплющивши очі, вона побачила його погляд на собі. Для чого він дивиться на неї? Не дивися, не варто…йди, втікай! Забирайся! Взяла і потягла штори, ховаючи за ними себе. 

До останнього подиху, Артуре…щоб там не було,  я кохатиму тебе, до останнього подиху!