Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

Тіні незапитуваних правд

Кейт повільно розплющила очі. Поруч, на краю ліжка, сиділа блондинка-сукуб. Ребека. Вони ніколи не були подругами, але й відвертої ворожнечі між ними не було.

— Де я?.. — прошепотіла Кейт, голос здався їй чужим.

— Вдома, — спокійно відповіла Ребека.

Кейт спробувала підвестися, але тіло не слухалося. Вона відчула, як сили вислизають крізь пальці.

— Не вставай, ти ще занадто слабка, — додала Ребека, легенько натиснувши їй на плече.

Світ навколо знову розчинився у темряві. Кейт навіть здалося, що все це лише одне з її марень і вона досі у темниці.

Дні летіли швидко. Час від часу Кейт приходила до тями, але свідомість одразу ж вислизала знову. Кошмари переслідували її, змушуючи сумніватися, де реальність, а де вигадки змученого розуму.

Нарешті, через два тижні, їй стало краще.

Одного ранку , коли Кейт прокинулася у своїй кімнаті, вона повільно перевела погляд на тумбочку поруч. Там стояла чаша з трав’яним відваром, від якого тягнувся легкий пар. Аромат був терпкий, але водночас заспокійливий. Кейт простягнула руку і зробила ковток, відчуваючи, як тепло розливається по тілу.

Двері відчинилися, і в кімнату зайшла Ребека. Її довге біляве волосся спадало на плечі, а на губах грала ледь помітна усмішка.

— Нарешті прокинулася, — сказала вона, схрестивши руки на грудях.

— Схоже на те, — відповіла Кейт, відчуваючи слабкість у голосі.

Ребека підійшла ближче й сіла на край ліжка.

— Ти була між життям і смертю цілих два тижні. Ми знайшли тебе біля будинку. Чесно кажучи, не були впевнені, що ти виживеш.

Кейт напружилася.

— Біля будинку?..

— Так

Ребека підійшла ближче й сіла на край ліжка.

— Де ти була?

Кейт на мить зам’ялася, а потім тихо відповіла:

— У темниці відьм.

Ребека здивовано підняла брови.

— У темниці відьм? Як ти вибралася?

Кейт відвернула погляд.

— Це довга історія.

Ребека видихнула, ніби намагаючись стримати цікавість, але її очі горіли нетерпінням.

— Коли ти зникла сім місяців тому, ми тебе шукали, але так і не змогли знайти, — сказала вона після короткої паузи. — А потім прийшов він.

Кейт здригнулася.

— Хто?

— Перевертень.

Кейт знову напружилася.

— Ділан…

Ребека кивнула.

— Він був впевнений, що ти тут. А коли зрозумів, що тебе немає, теж почав тебе шукати. Він постійно телефонував і запитував, чи ти не знайшлася.

Кейт відчула, як у грудях щось защеміло, але це відчуття швидко зникло, змінившись холодним гнівом.

— Коли наступного разу він тут з’явиться — просто вбий його, — сухо промовила вона, не змігши стримати злості.

Ребека лукаво посміхнулася.

— Ну, він буде тут доволі скоро, тому можеш зробити з ним що хочеш сама.

Кейт різко зиркнула на неї, але Ребека лише знизала плечима.

— Він навідувався сюди кожного дня з того часу, як ми знайшли тебе біля будинку. Через пару годин знову приїде.

Кейт стиснула пальці в кулак, ледве стримуючи бурю емоцій. Вона ще не знала, що саме зробить, коли побачить Ділана, але одне було зрозуміло точно — ця зустріч не буде спокійною.

Через дві години Ділан дійсно прийшов до Кейт. Він тихо відчинив двері, його погляд був сповнений хвилювання та тривоги. Його плечі були трохи опущені, а вираз обличчя — напружений. Кроки, які він робив, були швидкими, але невпевненими, наче кожен із них міг забрати його назад у темряву переживань.

Він зупинився поруч із ліжком, де сиділа Кейт, і важко видихнув, намагаючись взяти себе в руки. Його голос, коли він заговорив, був низьким і дещо тремтячим:

— Кейт… де ти була всі ці місяці? — його слова лунали як заклик до відповіді, але він і сам не був готовий до неї.

Ділан намагався вловити погляд Кейт, але її очі були повні змученості і втрати. Він зробив крок ближче і, не стримуючи себе, нахилився до неї:

— Я повернувся додому, а тебе не було— його голос був пронизаний болем, ніби кожне слово було виведено на поверхню його страхами.

Кейт з усмішкою, яка була більше схожа на викривлену маску, підняла погляд на Ділана. Її очі, хоча й змучені, все ще відбивали якусь гордість і намагання зберегти хоч якусь гідність у цій ситуації. Вона була сповнена роздратування, і її слова лунали як удар:

— Це не твоє діло, Ділан. Ти не маєш права питати. Тобі краще повернутися в свою стаю і більше не турбувати мене, — її голос був різким, повним холодної відрази. Вона відвела погляд, якби не хотіла дивитися на нього, немов він був частиною її болю, частиною того світу, який вона намагалася залишити позаду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍