Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

Соломія

Зранку я встигла зателефонувати Василю Петровичу і домовитися з ним про зустріч. Донечку, як завжди, довелося залишити з сусідкою, але якби я знала, чим це закінчиться, ніколи б не залишила її, а краще вона була б з Назаром. З Василем Петровичем ми зустрілися в тому ж ресторані, що і перший раз, який не відрізнявся вишуканістю серед інших закладів міста.

Прийшовши, Василя Петровича ще не було, тож я, замовивши апельсиновий сік, вирішила його почекати. Чоловік прибув лише через десять хвилин, його обличчя було повне хвилювання і відчаю.

— Доброго ранку, у вас щось сталося? Ви виглядаєте схвильовано, — поцікавилася я.

— Доброго ранку, Соломіє! Та, сьогодні подав заяву на розлучення, а ще встиг посваритися з сином. А якщо ти вирішила зі мною поговорити за твоє розлучення з Іллею, то все в силі, не хвилюйся, я допоможу тобі, — впевнено відповів Василь Петрович.

— Я з приводу іншого, — мовила я і віддала Василю Петровичу конверт з результатом ДНК.

— Це що? — запитав він, глянувши на мене.

— Конверт з тестом ДНК вас і Іллі, — відповіла я, стараючись не дивитися чоловікові в очі, бо мені було соромно, що я без його дозволу затіяла таке.

— А звідки ти взяла мій біоматеріал? — запитав Василь Петрович, дістаючи з кишені свої окуляри.

— Минулої зустрічі я висмикнула у вас з голови декілька волосин і в Іллі також, а потім віддала матеріал до лабораторії.

— А чому ти не порадилася зі мною?! Соломіє, невже це настільки важко?! Ти ж адвокат і повинна була чинити більш розсудливо, ніж вчинила! Чесно, я був про тебе іншої думки! — невдоволено вигукнув Василь Петрович. — Невже ти дійсно думаєш, що повірю в цей папірець, після того як ти зробила все по-тихому?

— Вибачте, так, я мала порадитися з вами, але я не хотіла, щоб про це не дізнався Ілля, і я не лише вас тест робила, але й Зоряни з Назаром.

— Добре, поглянемо, що тут у нас, — Василь Петрович взяв конверт і почав розгортати його, зосереджено глянувши на результати. Його обличчя стало серйозним, а очі застигли на папері.

Його обличчя поступово змінювалося, перетворюючись з роздратованого на здивоване, а потім на похмуре.

— Якщо це дійсно правда, то я виявляється всі ці тридцять років жив у брехні, всі ці роки виховував і дбав про зовсім чужу мені дитину. Я терпів всі її зради, бо думав, що вона народила мені сина, але це вже занадто, — обурено і засмучено промовив Василь Петрович.

— І що ви плануєте робити? — поцікавилася я, відчуваючи, як серце стискалося від його слів.

— Як що? Спочатку я позбавлю всього його матір, а потім і Іллю. Продам свою компанію, та активи, і покину країну раз і назавжди. Я більше не збираюся жити в цій брехні.

Василь Петрович швидко зірвався з місця, прихопивши з собою конверт. Я не стала гаяти часу і швидко вирушила до будинку Іллі. Коли я приїхала, Ілля вже сидів на дивані з конвертом ДНК, який, вочевидь, я забула сховати.

— Соломіє, що це взагалі в біса означає?! Зоряна донька Назара?! — почав кричати Ілля, його голос розривав повітря.

— Де Зоряна?! Ти забрав її в сусідки, навіщо?! Що ти з нею зробив?! — вчепилася я йому в сорочку, відчуваючи, як паніка охоплювала мене.

— Якщо це дійсно правда, то Зоряна не залишиться нікому. Я відвіз малу на вокзал, підкинув в майже порожню сумку комусь і все.

— Що ти зробив?! — скрикнула я, відчувши, як моє серце от-от вирветься з грудей.

— Те, що чула! — вигукнув він, його обличчя перекосилося від люті.

Я почала його бити настільки сильно, як могла, навіть сама не знала, звідки в мене взялася та сила. Але він легко відштовхнув мене. Від цього поштовху я впала на підлогу і відчула різкий біль у зап’ясті. Сльози текли по моїх щоках, змішуючись з гнівом і розпачем.

Зібравшись із силами, я рішуче вирушила до дверей. Моя донька потребувала мене, і я не дозволю нікому, навіть Іллі, нашкодити їй. Трясучими руками витягла телефон і швидко набрала номер Назара.

— Назаре, — я ледве стримувала сльози, — Ілля відвіз Зоряну на вокзал. Зустрінемося там. Треба негайно знайти її.

— Я вже їду!

Спіймавши перше-ліпше таксі, я поїхала до вокзалу, молячись, щоб було не надто пізно. Приїхавши на місце, я швидко кинулася до людей з дорожніми сумками, просячи показати їхній вміст. Я пояснювала, що мій божевільний чоловік викрав в мене дитину поклавши її до однієї з дорожніх сумок. Перевіривши всі сумки, я не знайшла Зоряну. Невже моя дівчинка поїхала разом із сумкою в невідомому напрямку?

Сівши на лавці, я почала плакати з горя, коли почула голос Назара.

— Мія! — вигукнув він. Піднявши голову, я побачила, як він на руках ніс Зоряну.

Я миттю кинулася до них. Оглянувши Зорю, я помітила, що вона ціла й неушкоджена. Проте її обов’язково потрібно було показати лікарю.

— Де ти її знайшов? — запитала я, беручи свою маленьку дівчинку на руки.

— Жінка почула плач дитини зі своєї сумки і відкрила її, а там записка, — Назар дав мені маленький клаптик паперу.

«Цю дівчинку звати Зоряна, її мама шукатиме її на вокзалі. Якщо у вас є хоча б крихта совісті, дочекайтеся її там.»