Джордж Мартін - Вмираюче світло, Джордж Мартін

лазер, Т'Ларієн, - продовжував Пір. – Це буде гарне, чисте полювання, як у старі часи. Мисливець з ножем та списом, голий видобуток. Біжи, т'Ларієн! Біжи!

Його кістлявий чорнявий компаньйон підійшов до нього.

- Мій тейн, - звернувся до нього бенкет. - Спусти з ланцюгів наших собак.

Дерк обернувся і побіг у бік лісу.

Все було як у кошмарному сні.

Вони зняли з нього черевики: не пробігши й трьох метрів лісом у темряві, він сильно поранив ногу об гострий камінь і почав кульгати. Такого каміння було багато. І, здавалося, на кожен він наступав.

Вони залишили його без одягу: у лісі було краще під прикриттям дерев, де вітер дув не так сильно, але все ж таки він замерз. Дуже змерз. Мурашки покрили тіло, але потім пройшли. Прийшов біль, і холод уже не здавався таким страшним.

Запокровний ліс був надто темним і надто світлим. Надто темним, щоб бачити, де він біжить. Він спотикався об коріння, обдираючи коліна та долоні, потрапляв ногами в ями. І все-таки було надто світло. Занадто швидко світало, надто швидко. Світло розповзалося між деревами. Він втрачав орієнтир. Він дивився вгору щоразу, як досягав вільного простору. Щоразу, коли міг бачити крізь сплутане листя, він дивився вгору і знаходив її, єдину яскраво-червону зірку на небі Уорлорна – сонце Верхнього Кавалаана. Гарс показав Дерку цю зірку і велів орієнтуватися на неї, якщо він зіб'ється зі шляху. Вона поведе його через ліс до куртки. Але світало надто швидко, надто швидко. Брейти надто пізно зняли з нього мотузки. І щоразу, коли він дивився вгору, намагаючись рухатися в правильному напрямку, ліс вставав перед ним щільним, непроникною стіною. Місцями зарості душителів були непрохідними, і Дерку доводилося обминати їх, а ліс з усіх боків виглядав однаковим. Заблукати було так легко, а щоразу, коли він піднімав очі до неба, шукаючи очима свою зірку, вона ставала меншою, блідою. На сході небо забарвилося у червоний колір. Товстий Чорт десь там виповзав з-за горизонту, і незабаром його промені зітруть дороговказ з зі смеркового неба. Він побіг швидше. і незабаром його промені зітруть дороговказну зірку з сутінкового неба. Він побіг швидше. і незабаром його промені зітруть дороговказну зірку з сутінкового неба. Він побіг швидше.

До згорілого аеромобіля було менше одного кілометра, менше кілометра. Але ця відстань може здатися дуже великою, якщо бігти диким лісом голим, не знаючи дороги. Хвилин за десять він почув позаду себе шалений гавкіт брейтських собак.

Після цього він перестав думати. Він просто втік.

Він біг, як тварина, охоплена панікою, важко дихаючи, стікаючи кров'ю, тремтячи всім тілом і відчуваючи тільки біль. Біг перетворився на щось, що не мало кінця, що існувало поза часом, наповнене гарячковим стукотом ніг, що шалено молотили землю, обривками швидкоплинних відчуттів і гавканням собак за спиною, що ставали голосніше, ближче - або так йому тільки здавалося. Він біг і біг, але не наближався до мети. Він біг і біг, але не зрушав з місця. Він прорвався крізь щільну стіну вогняної шипшини. Криваво-червоні голки встромилися в його тіло, але він не кричав. Він біг та біг. Перед ним виросла гладка сіра брила. Він хотів видертися на неї, але з розмаху впав, з тріском стукнувшись підборіддям об камінь, і його рот наповнився кров'ю, і він виплюнув її. Вся кам'яна брила була залита червоною рідиною – його кров'ю, що струмувала з поранених ніг.

Він повзком перебрався через гладку брилу і знову опинився в лісі, і знову шалено біг, поки не згадав, що давно не дивився на свою зірку. І, коли він знову знайшов її, вона була позаду нього, трохи осторонь, повиснувши блідою, ледь помітною точкою на червоному небі, і він повернувся і побіг до неї. Знову через гладкий камінь, знову спотикаючись об невидиме коріння, розриваючи руками сплетені гілки, бігом, бігом. Він налетів головою на низьку гілку, упав, підвівся, тримаючись за голову, побіг. Посковзнувся і впав у чорний, гниючий мох, підвівся, покритий смердючим слизом, і побіг. Подивившись нагору, він не знайшов своєї зірки, але продовжував тікати. Напрямок мав бути вірним, мав. Собаки гавкали позаду нього. Лише кілометр, один кілометр, менше одного кілометра. Йому було холодно. Його палив вогонь. Груди кололи ножі. Він біг, спотикався, ковзав, падав, вставав, біг. Собаки гналися за ним, гавкіт чувся все ближче і ближче.

І раптом – він не знав, коли, не знав, як довго він біг, покинутий зіркою – раптом йому здалося, що в повітрі відчувається слабкий запах диму. Він кинувся йому назустріч, виринув із хащі лісу на невелику галявину і кинувся на її протилежний бік, перетинаючи відкритий простір. І зупинився.

Собаки стояли перед ним.

Принаймні один собака. Крадучись, вона вийшла з-за дерев і загарчала, дивлячись на нього хижим поглядом маленьких очей, безволоса шкіра морди натяглася назад, оголивши потворні ікла. Він спробував пробігти стороною, але собака кинувся на нього, вчепився в нього зубами і, збивши з ніг, покотився разом з ним по землі, потім відскочив убік. Дерк насилу підвівся навколішки. Собака ходив кругами, злісно клацаючи зубами щоразу, коли він намагався підвестися на ноги. Вона вкусила його за ліву руку, пішла кров. Але вона не загризла його, не вчепилася в горло. Навчена, подумав він, вона була навчена. Вона тільки тримала його на місці, не зводячи очей. Бенкет послав її вперед, а сам прийде слідом за нею зі своїм тейном та рештою собак.

Дерк схопився на ноги і кинувся до Дерев. Собака стрибнув, знову збив його з ніг і притиснув до землі, мало не відірвавши йому руку. На цей раз він не піднявся. Собака знову відійшов і завмер в очікуванні. З пащі капала кров та слина. Дерк спробував підвестися за допомогою здорової руки. Він проповз півметра. Собака загарчав. Інші були близько. Чути був їхній гавкіт.

Потім звідкись зверху пролунав інший звук. Дерк насилу підняв голову і глянув на затягнутий хмарами шматочок неба, слабо освітленого променями сходили Хеллея та його помічників. Брейтський собака, що стояв за метр від нього, теж дивився вгору. Знову пролунав той самий звук. То був клич воїна, пронизливе улюлюкання, крик смерті, майже музичний через повноту звучання. Дерк подумав, що він вмирає, і в мозку в нього звучить музика Крайн-Ламії. Але собака теж чула цю музику. Вона пригорнулася до землі і, як паралізована, дивилася вгору.

З неба впала темна тінь.

Дерк бачив, як вона падала. Істота була величезною, чорною, як смола. Його нижню частину покривали складки з тисячі маленьких червоних ротів. Широко відкриті, всі вони співали, видаючи той страшний, що викликає тремтіння виття. Трикутної форми, без голови, істота була схожа на величезне темне вітрило, на ската, що літає, на шкіряний плащ, кинутий кимось у небо. Але цей «плащ» мав безліч ротів і довгий, тонкий хвіст.

Дерк бачив, як ця істота, різко змахнувши хвостом, вдарила їм брейтського